Усі мають право на захист: історія благодійного фонду, більшість працівників якого переселенці, - ФОТО, ВІДЕО

Благодійний фонд “Право на захист” був офіційно зареєстрований в Україні у 2013 році, за десять років він виріс у багатофункціональний фонд, що надає юридичну, психосоціальну та гуманітарну підтримку ВПО та людям, які постраждали від воєнних дій.

Після повномасштабного вторгнення кілька регіональних команд були змушені евакуюватися, але водночас офіси організації з’явилися у більшості областей України, зокрема в тих, що прийняли найбільшу кількість ВПО. Де успішно долають виклики, які постали перед командою на нових територіях та в нових умовах.

Смертельні складнощі

Спеціалісти “Право на захист” добре розуміють проблеми й потреби тих, кому допомагають: понад 60% співробітників стикнулися з досвідом вимушеного переміщення через війну. На разі, в організації працюють 1100 спеціалістів, реалізуються 44 проєкти, співпраця налагоджена з 24 організаціями-партнерками.

Історія майже кожного працівника фонду ілюструє певний етап великої війни та може стати прикладом наслідків воєнних дій. Ірина Ніколенко — мешканка Маріуполя, яка працює регіональним юристом з питань ВПО в “Право на захист” з 2021 року. Її історія виживання та евакуації з рідного міста вражає. Жінка не змогла виїхати в перші дні, але навіть у ситуації облоги та потужних обстрілів продовжувала допомагати людям.

Ірина зізнається, що пережити повномасштабне вторгнення було емоційно важко. Напередодні нападу росії всі перебували у нервовому очікуванні - офіційне визнання країною-агресоркою квазіреспублік, юристам вказувало на можливий початок активних дій.

“Але до кінця не вірилося — які бомбардування мегаполісів, 21 сторіччя на дворі! - згадує Ірина. - Але мій колега, який переїхав з Донецька ще у 2014 році, попереджав — все це не може бути просто так. У передостанній мирний вечір я проходила повз площі перед Драмтеатр, де проходив великий концерт — багато людей з українськими прапорами, музика, впевненість, що нічого поганого не можу бути!”

Ірина згадує багато “дзвіночків”, котрі мали б попередити її про страшну небезпеку — друзі пересилали їй відео з рухом великої колони техніки з боку Новоазовська, але усі казали — то фейк. Подруга, яка була зареєстрована на сайті знайомств, несподівано стала отримувати повідомлення від російських військових, які, за умовами сайту, перебували на відстані 10 кілометрів. А повертаючись додому, вона побачила, як великі супермаркети побутової техніки вивозили свій товар.

“Керівництво організації готувала плани евакуації, в нас були “тривожні валізи” та зібрані документи. Але вранці 24 лютого я навіть не подумала, що гучний звук, що я почула, то вибух — подумалося, що то на ліфті їдуть сусіди на ранішню зміну на завод, - розповідає про свої буденні думки того небуденного ранку Ірина. - А потім почула навалу повідомлень в робочому чаті — “Київ бомблять, Дніпро теж. Харків як ви?” Дівчат наші, що жили у селищі під Волновахою, написали — ми у підвалі, нас бомблять”.

Евакуаційні автобуси, які мали вивезти працівників з міста за планом, вже не змогли заїхати в Маріуполь. Тому працівники маріупольського офісу “Право на захист” обмінялися адресами, домовилися списуватися, а хтось вирушив в евакуації самостійно.

Ірина залишалася у місті до 5 березня. Поки був зв’язок, працювала на гарячій лінії організації, до якої долучилися усі, хто не був у той момент у дорозі.

“Люди постійно запитували — як виїхати самим чи вивезти рідних - з Херсона, Маріуполя, Харківщини. Ці запити складали 90% звернень, - згадує Ірина. - Ми збирали контакти волонтерів, якихось ініціатив, колеги давали контакти адміністрації. Це був такий собі “мозковий штурм”, який давав результат попри хаос та жахіття навколо”.

Ірина почала їздила по гуманітарних штабах, куди вивозили людей після масованих обстрілів Сартани та Талаківки: їх заселяли у гуртожитки, спортзали, кінотеатри. Привозила допомогу, консультувала, координувала. А 5 березня, коли поруч з її будинком влучила “Точка У”, ризикнула виїхати.

“Кішки та документи — це все, що я забрала з собою з дому. Нам пощастило, були майже останні, хто виїхав по тій трасі, - згадує Ірина. - Дві доби їхали до Бердянська. Я вважаю, що нас врятувало те, що ми ризикнули — багато хто загинув, чекаючи “зеленого коридору”, якого так і не було”.

В юридичній практиці Ірини як юристки “Право на захист” за 2022 рік буде дуже багато кейсів, які пов’язані з екстреною евакуацією людей та масовими смертями цивільного населення. Їй доводилося працювати з родинами, котрі втратили документи: не змогли забрати або вони згоріли.

“Але найважчими для мене були справи оформлення фактів смерті на окупованій території, - каже Ірина. - Коли окрім фото стихійного поховання не залишилося нічого. Складно і морально, і процесуально. Але за цей рік ми напрацювали практику - понад 50 успішних кейсів, коли родини отримали офіційне свідоцтво про смерть рідних, навіть коли не було нічого”.

Ірина каже, що були дуже болючі історії, наприклад, коли мама та бабуся мали написати груповий акт про настання смерті на власну малечу.

“Збирали все, що могли — від фото до доказів свідків. В моїй практиці, на щастя, не було жодної відмови з боку суду. Але знаю, що в інших містах відмовляли: мовляв, як ви доведете, що ваша дитина померла”...

Робота нонстоп

Український солдат на виїзді з Маріуполя попередив Ірину, що далі будуть військові, з якими не треба сперечатися. Було зрозуміло, що там вже була російська армія.

“Ми побачили дуло танку, яке спрямоване в лобове скло нашої автівки. Звідти почалася “весела дорога” — на російських блокпостах забирали все, що було — продукти, воду, одяг. Знущалися з чоловіків, натякали, що заберуть воювати, - згадує Ірина. - Так ми носилися по степах, намагаючись оминути міни та бої. Бачили понад 20 згорілих автівок, де залишалися тіла вбитих людей. Досі бачу золотистий Ланос, де лежала родина з двома дітьми — поруч з ним окупанти готували їжу”.

У Бердянську Ірина прожила кілька діб — місто вони між собою називали “все по 100” — настільки дорогими там були продукти, паливо, оренда житла. А як тільки отримала смс від ДСНС України про “зелений коридор” до Запоріжжя, одразу рушила в дорогу. На якій, як виявилося, було ще багато випробувань — від мінометних обстрілів до заборони росіян перетинати блокпости.

“А ми вибралися. І вже 16 березня я вийшла до евакуаційного центру на в’їзді в Запоріжжя: там була потреба в допомозі, консультаціях, підтримці. Потім дізналася, що у Вінниці планують відкрити офіс “Право на захист”, то ж, з 22 березня я вже була там”, - розповідає Ірина.

До повномасштабного вторгнення офіси “Право на захист” були відкриті у кількох східних областях України та в Києві. Працівники Слов’янського офісу евакуювалися на власному транспорті, плануючи розпочати роботу в Дніпрі. Але місто було настільки перевантажене, що довелося змінювати плани просто в дорозі.

“Ми їхали два дні, і вже 25 лютого вечорі зупинилися в гуртожитку Вінниці”, - розповідає Наталя Шевченко - керівниця команди, яка зараз працює у Винниці. Вона двічі переселенка: у 2014 році була змушена виїхати з окупованого Донецька до Костянтинівки, де у 2015 році почала працювати монітором у “Право на захист”.

І вже наступного ранку правозахисники побачили, що люди масово приїжджали навіть в їхній гуртожиток. І, не чекаючи розпоряджень, з власної ініціативи почали допомагати адміністрації впорядковувати потоки людей.

“ Керівники гуртожитку не знали, що робити — бо у Вінниці ніколи не стикалися з таким масовим переміщенням людей. Нам в гуртожитку одразу виділили в коридорі стіл, ми реєстрували цих людей для департаменту освіти, який є власником приміщення, - розповідає Наталя. - Хтось потребував консультації, бо втратив документи, у когось під час евакуації народилася дитина, хтось не знає, де шукати рідних. Ми координували волонтерів, допомагали розвантажувати та видавати гуманітарну допомогу, ходили зустрічати евакуаційні потяги, консультували прямо на вокзалі”.

Перший місяць великої війни працівники “Право на захист” просто реагували на поточні виклики, намагаючись налагоджувати й власне життя в евакуації.

“Згодом до нас доїхали колеги з Краматорськ, Слов’янська, Маріуполя. Тут, у Вінниці, ми зустріли працівників УВКБ ООН, які підключили нас до реєстрації на грошову допомогу. Вони повідомляли, що у регіон вже прибуло до 10 тисяч переселенців. І очікується збільшення кількості ВПО”, - каже Наталя. - Тому керівництво фонду вирішило відкривати офіси в західних областях. Наш об’єднав 4 області — Вінницьку, Хмельницьку, Миколаївську та Одеську, Львівський офіс працює разом з субофісом у Рівно, Тернополі та Луцьку, Чернівці та Івано-Франківськ працюють разом”.

Нові реалії — нові виклики

Наталя та Ірина тепер разом працюють в Вінницькому офісі фонду. Ірина Ніколенко, як старший юрист, займається адвокацією в гуманітарному плані та допомогою у розв’язанні юридичних питань.

“ Через рік люди потихеньку починають приходити до тями, згадувати про насущне — наприклад, зараз багато питань по спадку та житлу на окупованій території, - каже Ірина. - Допомагаємо відновлювати документи щодо права власності та підтверджувати право на спадок. Ми збираємо фактажний матеріал, співпрацюємо з нотаріусами, котрі мають доступ до реєстрів. Напрацьовуємо судову практику, офіційно звертаємося до Міністерства юстиції, адвокатуючи зміни у законодавстві. Бо все доводиться робити “з нуля” — бо через велику війну маємо нетипові випадки, на які немає відповіді на законодавчому рівні. До прикладу, питання працевлаштування, звільнення, простоїв через окупацію чи бойові дії. А законодавство змінюється під тиском обставин та правозахисників”.

Ірина розповідає, наприклад, про зміни, котрі вдалося впровадити завдяки наполегливій праці правозахисників та успішній судовій практиці — влітку 2022 року в Україні розширили перелік територій, до яких можна застосовувати спеціальний алгоритм визнання смерті та народження, дозволили подавати до суду не тільки близьким родичам, розширили перелік доказів. Але, каже Ірина, все це тільки початок — чим більше територій буде звільнено, тим більше викликів перед Україною та зокрема правозахисниками буде поставати.

“Я прийняла особистий виклик - взяла на себе відповідальність за керівництво нового офісу, хоча до великої війни була рядовим працівником фонду, - каже Наталя Шевченко. - З перших днів треба було презентувати організацію у Вінницькій області, бо тут, на відміну від Донеччини та Луганщини, не було такого масштабного досвіду роботи з правозахисними та благодійними організаціями. Наші монітори почали їздити по громадах, консультувати переселенців та чиновників”.

Довелося долати й психологічний виклик, зізнаються Наталя та Ірина. Бо власний травматичний досвід нашаровувався на постійне горе та біль інших людей.

“Ми опанували співпрацю по нових напрямках та ввели до штату соціальних працівників та психологів. Перші займаються багатогранним кейс-менеджментом: виявляють родину, яка потребує допомоги, та всебічною її підтримують. Ми це називаємо “справа під ключ” — коли потрібно, возять в лікарні, допомагають отримати доступ до освіти, відновити документи, оформити у спеціалізований чи геріатричний заклад, - розповідає керівниця Вінницького офісу. - Психологи проводять індивідуальні, групові тренінги. Зараз, наприклад, вони навчають соціальних працівників та психологів Вінницької ОВА. І це важливо, що посадовці звертаються за допомогою, тому що спочатку багато хто бачив в нас якихось перевіряльників, а не друзів та помічників”.

Зараз БФ “Право на захист” внесений Міністерством соціального захисту до реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг. Вони - перша національна гуманітарна організація яка співкоординує кластер у сфері захисту прав ВПО.

Звісно, юридична допомога ВПО та постраждалим від війни, а також адвокація змін на рівні міністерств та уряду — одна з найважливіших завдань, які виконує благодійний фонд. Але окрім цього фонд за останній рік отримав перший досвід реєстрації на міжнародну допомогу, зібравши команду кеш-регістраторів. Раніше вони не видавали гуманітарної допомоги, а зараз мають великий склад, з якого постійно доставляють у громади стандартні товари першої необхідності. Опанували нову активність — закуповують побутову техніку та меблі в місця компактного проживання переселенців. При тому, налагоджуючи комунікації між переселенцями, громадою, що приймає, адміністрацією МКП.

“Викликів — безліч. Збільшення кількості ВПО — це також виклик. Раніше переселялися люди з частини двох областей, зараз — чи не уся країна, - пояснює Наталя Шевченко. - Моніторинг на офіційних міжнародних кордонах України - виклик. Бо наш досвід оцінки потреб на КПВВ, де люди часто просто їздили через лінію фронту до соціальних служб чи в магазин, відрізняються від того, що ми бачимо зараз на кордонах, коли люди з одним пакетом потрапляють до іншої країни. Ми бачили трагедії цієї війни, сльози прощання, коли батько залишається, а мати з дітьми їдуть у невідомість, не знаючи, чи побачаться ще колись...” - підсумували у фонді, активісти якого звикли знаходити відповіді на виклики.