Історія трансформацій «Лібері Лібераті»: від освітнього «Тату, почитай!» до волонтерського шелтеру у церкві

Вже багато років “культурно-освітня фундація “Лібері Лібераті”, члени якої служать у війську та волонтерять у прифронтових містах та селах впроваджує неформальну освіту для дітей та молоді, реалізує програми у сфері культури, мистецтва, освіти, науки, екології, духовного та фізичного розвитку й сприяє становленню філантропії та благодійництва в Україні.

За статутом, основна мета організації - соціальний захист, підтримка та сприяння гармонійному розвитку дітей та молоді, які опинились у складних життєвих обставинах. Організації працює, головним чином, на сході України. Також фундація сприяє ініціативам, спрямованим на впровадження, підтримку та захист політичних, економічних і соціальних прав жінок, рівних із правами чоловіків.

Але з початком повномасштабного вторгнення росії на територію нашої країни більшість знакових проєктів, які успішно розповсюджувалися по всьому світу, поставлені на павзу — усі зусилля команда віддає для розв’язання гострих проблем, які постали перед активістами у найбільш гарячих областях країни.

А голова фундації Максим Потапчук став на захист Батьківщини зі зброєю у руках. Про розвиток фундації, емоційне вигоряння від видання гуманітарної допомоги та неможливість повноцінно креативити під масованими бомбардуваннями розповіли члени правління “Лібері Лібераті” Максим Потапчук та Тетяна Лугова.

Шлях громадської активності

Історія організації нерозривно пов’язана з життєвими історіями її членів. Максим Потапчук — відомий на Донеччині активіст, який під час одного з патріотичних мітингів у 2014 році в центрі Донецька отримав поранення голови. Біля автівок міліції, яка навіть не намагалася захистити громадян, від завезених проросійських заколотників він отримав черепно-мозкову травму, його речі порізали ножем, розбили телефон, знищили прапор, який Максим придбав собі на день народження. Отримати лікування у Донецьку він вже не зміг — перебувати тоді навіть у медзакладі проукраїнським активістам було небезпечно. Життя Максима тоді врятувала добра воля різних людей: греко-католицького священника, який його переховував, небайдужих знайомих, котрі купили квиток та посадили на потяг, випадкових сусідів у купе, які допомогли пережити дорогу, волонтерів, які опікувалися ним вже у Києві під час лікування.

Більше до Донецька Максим не потрапив, у Києві створив фундацію “Лібері Лібераті”, керівником якої вже повернувся на Донеччину — у Краматорськ, який став тимчасовим центром області. Свій шлях громадського активіста Максим віднайшов ще до початку російської агресії у 2014 році — працював у проєктів “Центр духовності та культури “Джерело”, де вивчали й пропагували українську історію й культуру. Цим продовжив займатися й у Краматорську, сконцентрувавшися на допомозі дітям, які потерпають від війни.

“ Ми організували, наприклад, цикл лекцій у рамках проєкту “Історія без меж”, які провели науковці з Національного музею України для вчителів з Донеччини, - згадує Максим. - Ми віримо у те, що патріотичність школярів починається з обізнаності педагогів”.

Окремо варто зазначити проєкт “Вишиті мрії”, який з майстер-класів у сільських клубах прифронтових населених пунктах Донеччини та Луганщини виріс до виставок по всій Україні та в європейських країнах.

“У 2015-17 роках ми збирали гуртки для адаптації ВПО у місцевих громадах: проводили майстер-класи у Костянтинівці, Дружківці, Сіверську на Донеччині, у Золотому та Гірському на Луганщині, - згадує Тетяна Лугова. - Вчили вишивати і водночас розповідали про українську культуру, про мистецтво, про Україну. З цим виробів збиралися ярмарки, виставки по всій країні, не лише по всій країні, а й у Європі. А кошти, що збиралися на них, використовували, щоб придати дітям те, що їм було нагально потрібно. Хтось з дівчаток мріяв про укулеле, наприклад. І ми придбали дитині музичний інструмент для того, щоб вона могла розвиватися. Хтось мріяв грати в футбол, але в мами не було грошей на форму, взуття, на м'ячі. Був хлопчик, який мріяв малювати і малював, але в нього не було пензликів, фарб. Завдяки таким проєктам й розв’язували точково ці питання”.

Але Максим підкреслює, що ці маленькі подаруночки все ж не були головною метою акції — за допомогою таких виставок та ярмарків у різних куточках країни й за її межами було простіше доносити інформацію про війну, яка тоді точилася тільки на сході країни. На прикладах малюнків чи саморобок дітей з фронтових територій організатори розповідали про їхнє сьогодення, травми, мрії, страхи.

Книжки та творчість

Проєект, без якого неможливо уявити “Лібері Лібераті” називався “Тату, почитай!”. Завдяки йому активістам вдалося врятувати дитячу бібліотеку у шахтарському містечку Родинське, яку місцева влада збиралася закрити, щоб облаштувати там пельменну!

“А ми почали збирати для неї книжки з усієї країни, і якось сама по собі прийшла ідея запросити батьків до спільного читання дітям книжок. Бо виявилося, що майже ніхто не робив це вдома... - з сумом згадує Максим. - Але потім, коли у наші групи підтягнулися десятки татусів, які спробували читати книжки своїм та чужим дітям, здивувалися навіть вони — це не про зайве напруження, це про відпочинок і єднання родини”.

Книжкові ініціативи стали однією з “родзинок” діяльності “Лібері Лібераті”. Максим став одним зі співорганізатором міжрегіонального літературного конкурсу “Кальміус”, що об’єднує сотні україномовних літераторів з Донеччини, Луганщини, Запоріжжя, Харківщини, Дніпровщини та внутрішньо переміщених осіб з Донецької і Луганської областей віком від 17 років. Традиційно, певна частина робіт надходить на конкурс з окупованих територій.

“Щороку отримуємо одноманітні запитання зі всієї України, мовляв, невже у Донецьку та Луганську живуть україномовні? Та ви що? Це вигадка! Ні!Не вигадка. Нам надсилали і надсилають літературні твори на конкурс і це беззаперечний факт”, - наголошували організатори конкурсу, які означили його метою культурну деокупацію України. А також - активізація творчих зусиль та діалогу між проукраїнськими громадами, виявлення та підтримка літературно обдарованих українців.

Активісти згадують, який незвичний подарунок на свій випускний попросили школярі з Красногорівки, навчальний заклад яких зруйнували посеред навчального року. “Лібері Лібераті” разом з Національним музеєм України організували святкову вечерю у військовій частині Маріуполя, а як подарунок діти попросили відвести їх до справжньої книгарні! Щоб кожен міг власноруч купити книгу за вподобанням та на пам’ять про святковий день, меценати виділили трохи коштів. Усі вийшли з книгарні з книжками та гарними враженнями.

Було ще безліч цікавих проєктів з навчання соціального підприємництва та, власне, його впровадження через родинний бізнес вирощування та продажу корисних рослин “Трава.юа”, але все це перекреслила велика війна, яка унеможливила безпечну реалізацію багатьох задумів та планів.

Роби, що можеш

Тетяна Лугова, яка стала рушійною силою “Лібері Лібераті” після того, як Максим Потапчук пішов до війська, у 2014 році вимушено покинула рідний український Донецьк разом зі своєю родиною. З перших днів прибуття до Краматорська активно волонтерить, зробила безліч добрих справ, має нагороди від Президентів України та купу інших подяк.

“Тетяна всі ці буремні роки поруч зі мною, і я не уявляю як би впорався, якби не її підтримка. Всього зараз не розповім, але обов'язково напишу про неї книгу, - зізнається Максим. - Красно дякуємо за співпрацю та допомогу, яку спрямувала Тетяна Лугова до Краматорську”.

Перший рік великої війни вдався для членів організації дуже насиченим різноманітними видами діяльності, але більшість була спрямована, на превеликий жаль, не на розвиток творчих здібностей дітей чи поширення культурних наративів — Краматорськ знов став небезпечним для зібрання людей на акції чи навіть майстер-класи. Навіть у місця видання гуманітарної допомоги могло “прилетіть” у будь-який момент. І, на жаль, прилітало...

“Як й у багатьох організаціях громадських, у нас кардинально змінився напрямок, стало більше гуманітарного та термінового, - каже пані Тетяна. - Ще на початку 2022 року ми мріяли про нові культурні проєкти, шукали різні можливості, я, наприклад, думала про дитячий театр. Але з перших днів повномасштабного вторгнення стало зрозуміло, що знов потрібні саме волонтерські ініціативи — розпочалася велика евакуація людей з населених пунктів під обстрілами та тимчасової окупації. І це велика робота. Але вона виснажує та не залишає сил та часу на те, чим хотілося б займатися насправді”...

Масштаби переформатованої діяльності фундації вражають: тільки за перший рік великої війни вони підписали меморандуми з різними фондами, надали допомогу більш ніж 7000 мешканцям Краматорського району та ВПО, які переїхали з найближчих небезпечних міст та селищ. Партнерами фундації стали організації різних церковних та волонтерських напрямків - “Церква Христова”, “Єврейська спілка”, шабельківська “Опора”, “Армянська Діаспора”, “Всі поруч”.

“Біда об’єднує і, як показав наш досвід, ми єднаємось попри віросповідання, рід минулих занять та труднощі. Єдине, що стає головним – це допомога тим, хто опинився у біді”, - написали волонтери на своїй сторінці в соцмережах. Там вони анонсують та звітують про різну допомогу, яку можуть надати населенню — від питної води до наборів від фонду Юнісеф різним верствам населення. Зокрема разом з благодійним фондом Карітас вдалося видати гуманітарну допомогу 150 людям з інвалідністю та вадами слуху в Краматорську.

Тетяна, яка вирішила не їхати з Краматорська попри небезпеку, стала керувати усіма волонтерськими проєктами, які впроваджувала Лібері Лібераті. Маючи багаторічні зв’язки з різними волонтерами та фондами, вона почала з’єднувати меценатів та ініціативи, котрі потребували підтримки. Так вдалося допомогти дообладнати шелтер, куди волонтери привозили евакуйованих з гарячих точок людей. Там з’явилася пральна машина, розкладачки, сушки для білизни, матраци. Для того, щоб готувати обіди, вдалося знайти пічки з балонами, тож, і надалі, у співпраці "Церквою Христовою", людям надаватимуть необхідне харчування, а відсутність електропостачання не завадить нагодувати тих, хто цього потребує.

“Я залучала фонди, підписувала меморандум, і шелтер став першим об’єктом, де вдалося масштабне співробітництво. - каже Тетяна. - Там перебували люди, які постраждали саме в першій місяці, в яких влучили у будинки, їм не було куди йти, а у Краматорську не дуже було на той момент розвинуті такі варіанти тимчасового житла. Звісно, були вже школи, дитячі садки, які переобладнали під це. Але людям там не було спокійно, знаєте, при релігійних організаціях людям було спокійніше. Шелтер організували у приміщення церкви, це такий можна сказати, напівпідвал”.

Тетяна зізнається, що спілкування всередині організації перейшло у режим месенджерів: більшість активістів або воюють, або виїхали, або повністю занурені у питання благодійної допомоги. Так, переписуючись, спільно вирішили, що варто допомогти ще одному проєкту — їдальні, яка відкрилася у Покровську. Там годують людей, які приїжджають до Покровська з окупованої частини області чи з гарячих точок, в яких немає можливості приготувати це десь у тимчасовому житлі. Особливо актуальним це стало після руйнування постійного водопостачання з Карлівського водосховища, коли у Покровську зникла питна вода з кранів.

“Зазвичай всі волонтери області знайомі один з одним. Я коли дізналася, що є така їдальня, я згадала, що Карітас шукав подібні проєкти для допомоги. Тож, можу сказати, що моє кредо зараз - об'єднувати гарних людей з гарними організаціями”, - жартує Тетяна.

Але говорячи про плани, вона вже не може жартувати: звісно, їй болить ситуація, коли велика та руйнівна війна забирає можливість займатися корисними справами, які стали метою життя. І така ситуація - теж певна символічна риса українського сьогодення. Вони прийняли виклики цієї неймовірне емоційне виснаження активістів, які не за своєю волею роздають памперси замість того, щоб залучати дітей до читання чи проводити літні табори з розвитку особистості.

“Так, ми хочемо відродити культурні та культурно-освітні проєкти. Ви навіть не уявляєте, як хочемо! - каже жінка. - Але зараз поки що не виходить. Бо для цього треба зібрати команду, забезпечити місце для проєктів, де б діти не були під ударами снарядів та бомб. А це значить — кинути громаду у прифронтовому Краматорську з терміновими нагальними потребами? Я знаю, що з дітьми все одно треба займатися, бо хоч і війна у країні, але у дітей має бути дитинство. Я думаю, наприклад, зараз арттерапія була б найактуальніша, бо дітям складно висловитись, а через малюнки вони можуть виплескувати й негатив, і позитив, і мрії свої. Поки до шелтера приходить психологиня на волонтерських засадах — можливо, це початок нового проєкту... ”.

Максим Потапчук ділиться, що вже знайшов кошти для перезапуску “Кальміусу” і мріє, що вдасться його провести цьогоріч, хоч сам він досі перебуває на фронті. Каже, треба запускати такі конкурси, бо війна може з’їсти морально. А Тетяна зізнається, що планувати подібні проєкти в містах, максимально наближених до фронту, складно. І їй самій складно зосередитися на творчості, коли навколо так багато болю та найпростіших потреб — у їжі, воді, житлі. Але цей досвід збереження організації попри суттєву трансформацію, однозначно, посилює її стійкість і у майбутньому надасть шанс відритися для нових викликів та успішно їх подолати.