Небайдужий. Як боронить Україну донеччанин, для якого війна розпочалася у 12 років

Хлопчик з Донецька, який пам’ятає терикони як місце розваг та пригод, наразі боронить Україну від російського агресора і мріє про Перемогу, зустрічі з друзями дитинства та справедливе майбутнє. Він добре знає як це - втратити дім та частину родини, коли тобі лише 12, та стати воїном у 19. Він дуже рано зіткнувся з неабиякими життєвими викликами, навчився довіряти своїм переконанням та нести відповідальність за власні дії.

Своєю історією із читачами 62 ділиться переселенець і солдат ЗСУ  Миколи Чевичалов.

Дитина

Микола Чевичалов народився і виріс у Донецьку. Жив у Куйбишевському районі міста та досі згадує терикони, де він весело проводив час з друзями у будь яку пору року. Донецьк у пам’яті залишився красивим містом з чистими вулицями й доброзичливими людьми. Микола переконаний, що не в останню чергу саме місто сформувало його характер. Попри те, що він не був дома з 2014-го року, друзі дитинства і рідний район залишаються не від'ємною частиною його життя.

Фото надані Миколою Чевичаловим

“Донецьк дуже гарний. Парк Кованих Фігур, парк Щербакова, Донецьк Сіті, Донбас Арена, парк Горького, Золоте Кільце, Аеропорт… Вважаю, це було одне з найкращих міст України,” – каже Микола.

Але у 2014 році донецька історія геть змінилася - до міста вдерлася росія, і, як згадує Микола, багато хто з його оточення був налаштований проросійськи. Разом з дідусем та сестрою дванадцятирічний на той момент Микола був змушений переїхати в Харківську область, бо родина мала родичів на Харківщині. Переїзд став справжнім випробуванням - обставини, що склалися, роз'єднали сім'ю. Хлопець, незважаючи на юний вік, вже тоді розумів, що розпочався  не просто “конфлікт”, а справжня війна за українську землю. 

Воїн

Микола з дитинства захоплювався грою у "війнушку" та зброєю. Багато хто з його старших товаришів служив в армії та розповідав про неї захопливі історії. Можливо, саме вони спонукали підлітка мріяти про те, щоб стати військовим. Як тільки хлопцю виповнилося 18 років, пішов до військкомату, щоб підписати контракт та приєднатися до Збройних Сил України, однак через певні чиновницькі затримки зміг досягти цієї мети лише через рік.

Отже, 19-річний Микола Чевичалов стає до лав ЗСУ,  проходить курс молодого бійця в “Десні” (169-й навчальний центр «Десна» імені князя Ярослава Мудрого це військова частина Збройних сил України, що спеціалізується на підготовці особового складу для різних родів Сухопутних військ України), і згодом бере участь у бойових діях під час Операції об’єднаних сил. 

"Ми стояли на териконах біля Докучаєвська, там були мої перші легенькі стрілецькі бої. Це було важливе загартування перед нашим виходом з сектора", - згадує Микола.

24 лютого 2022 року світосприйняття  Миколи остаточно змінилося. Ті холод назовні і спеку всередині, танки, артилерію йому не хочеться навіть згадувати, але певним чином, каже, тоді було "весело". Потім Микола воював у Сумській області: Охтирка, Тростянець. Виконував бойові завдання у майже рідній Харківській області під Ізюмом, Брашковкою та Вірнопіллям. Довелося бути і в Бахмутському районі на Донеччині. 

Мінялися не тільки локації, а і цінності, які сповідує Микола: хлопець почав більше цінувати життя. Прийшло розуміння того, що між смертю і життям краще обрати друге. В цьому новому світлі Микола побачив, що багато людей не розуміють справжнього значення ризику. Це викликає у нього відчуття розчарування і нерозуміння: “Я не можу спілкуватися з такими людьми, бо наші цінності та світогляд відрізняються”, - говорить Микола. 

На його думку, сьогодні багато людей забули про існування війни та ставляться до неї байдуже. Якщо на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну люди в Києві, областях Півдня та Сходу України, миттєво згуртувалися, то зараз відчувається неабияка байдужість, а дехто навіть відмовився від своїх принципів. “Навіть деякі волонтери, які раніше допомагали, зараз мають вигоду з цього”, - каже Микола.

Майбутнє

Микола хотів би побачити визволений Донецьк і повернутися туди хоч ненадовго. Він хотів би дізнатися, як там зараз, на власні очі побачити зміни, які відбулися після його вимушеного від'їзду. А також - зустрітися зі старими знайомими, щоб згадати минулі роки та часи, коли вони разом росли в Донецьку. Чи можливо це за умови, що більшість його земляків-ровесників або покинули місто, або воюють на боці окупанта, або загинули? Хто зна… Але Миколі так хочеться повернутися в дитинство… 

Не зважаючи на службу та війну, яка триває, Микола навчився виділяти час для себе і активно займається саморозвитком. На запитання про майбутнє відповідає з пильною обачністю: розуміє, що життя непередбачуване, тому не планує дуже далеко наперед. Йому важливо мати свободу вибору тут і зараз. І  жити в країні, де правлять мудрі справедливі лідери, які дбають про добробут громадян.

Кароліна Котляренко