Звірства окупантів на Донбасі мають бути покарані: громадські активісти з Луганська ведуть літопис воєнних злочинів рф

Східноукраїнський центр громадських ініціатив через переслідування та окупацію переїхав з Луганська до Києва. Саме у столиці правозахисники зберігали унікальні документи, які збирали з початку російської агресії у регіонах, охоплених війною: свідчення колишніх полонених, людей, що втратили рідних та житло, жертв катувань та переслідувань. У перший день повномасштабного вторгнення активісти постали перед великим викликом — зберегти архів, при тому убезпечити документи від потрапляння до рук ворога.

Голова Центру Володимир Щербаченко розповів 0642.ua, чому спочатку були побоювання, що їхня попередня робота стане нерелевантною у нових умовах, але згодом прийшло розуміння — такий досвід є корисним для документування та класифікації нових злочинів росії.

Ящики зі свідченнями злочинів росіян евакуювали до Європи

Ця історія могла б лягти в основу справжнього детектива, але події, на жаль, відбувалися не на сторінках книг чи екранах кінотеатру, а у реальному житті. Стоси унікальних документів, в яких було зафіксовано тисячі воєнних злочинів росіян, що були вчинені проти громадян України з 2014 року, могли опинитися в руках загарбників, що стрімко просувалися до столиці. Допустити цього правозахисники не могли: інформація, яка була зафіксована документаторами, могла стати приводом для розшуку та покарання свідків.

“Звісно, ми стикнулися з тим, що й усі українці, які зокрема перебували на Київщині: вибухи, бомбардування, масована робота авіації, яку можна спостерігати прямо з вікна, - розповідає про перші дні нового етапу війни Володимир. - Насправді всі ці роки ми намагалися упередити те, що сталося і допомогти тим, хто постраждав. Вочевидь, наших зусиль та зусиль колег було недостатньо...”

Пан Володимир каже, що ризики, що пов’язані зі зберіганням свідчень, вони усвідомили ще до оголошення путіним повномасштабної війни. Почали систематизувати та пакувати стоси паперових справ, щоб якомога скоріше вивезти з України.

“Нам за будь-яку ціну було важливо уникнути ситуації, коли ця інформація, не дай Боже, потрапить до рук окупантів. Усі ці роки ми збирали свідчення, проводили інтерв’ю з людьми, систематизували інформацію про порушення прав людини та норм міжнародного гуманітарного права, надавали правову допомогу, - пояснює пан Володимир. - Наші свідки - колишні в’язні, люди, які зазнали сексуального насильства, ті, хто витратив майно під час обстрілів - власне, широкий аспект злочинів. Люди підписували певні папери, лишали свої персональні дані”.

Але надіслати поштою вже не встигли: спаковані матеріали понесли на пошту, але ніякі відправлення не приймались. Тому правозахисникам довелося йти складнішими шляхами: пакувати ящики та вивозити їх приватними автівками. Ті, хто пам’ятає процес евакуації перших днів, черги на кордонах, нестачу місць в транспорті, зрозуміють, який виклик тоді постав перед правозахисниками. Але справа зроблена: на разі, уся важлива документація знаходиться у надійному сховищі у ЄС.

Світ шокувало те, що правозахисники записували вже вісім років

З людьми вийшло інакше, ніж з паперами: переважна більшість членів Центру залишились в Україні, тільки одна жінка з дитиною виїхала за кордон, але продовжує бути частково залученою до роботи організації.

“На лютий 2022 року ми реалізовували кілька проєктів. До прикладу, підготували видання - тритомник про в’язниці, створені на Донбасі. Це про попередній період війни. Там зібрана вся інформація, яку нам вдалося зафіксувати. Книжка була вже зверстана, але ми її так і не оприлюднили, тому що з’явились нові виклики. Взагалі, в якийсь момент нам здалося, що та робота, яку ми робили в попередні роки, більше нерелевантна”, - зізнається голова Центру.

Тому правозахисникам знадобився час, щоб зрозуміти, як використовувати свій досвід у нових умовах, що створилися після масштабування війни майже на усю територію України. Коли світ був шокований воєнними злочинами, які росіяни коїли на Київщині, правозахисники упізнавали інформацію, що часто доводилося чути раніше від тих, хто “познайомився” з реаліями “руського міру” раніше — на Донеччині та Луганщині. А коли наслідки окупації відкривалися на деокупованій Харківщині, розуміли — ще більше жахливих випадків ми побачимо, коли звільнять частину Донеччини та Луганщини, які перебувають під владою загарбників набагато довше.

“Насправді з часом ми зрозуміли, що той обсяг інформації, досвід, який в нас був в попередні роки, надзвичайно цінний. Дозволяє краще оцінити, класифікувати та кваліфікувати воєнні злочини з точки зору міжнародного права, - каже правозахисник. - Ми почали фіксувати інформацію про ці нові злочини й бачили, що нам значно простіше це робити, бо ми вже мали напрацьований інструментарій, знали як говорити з людьми, де шукати інформацію, як її зберігати. Тому ми продовжили це робити. Але географія суттєво розширилася, а ми не наскільки велика організація, щоб охопити всю Україну, тож, нам довелося шукати нові фокуси в роботі.”

Спочатку вони фіксували нову інформацію та випускали дайджести українською та англійською, в яких давали опис зафіксованих порушень — для українських та іноземних читачів. Окремо звертали увагу на місця несвободи, прізвища, імена, фотографії цих людей. Для створення таких дайджестів, каже Володимир, був надзвичайно корисний попередній досвід. А міжнародні партнери зазначали, що ці дайджести були для них вкрай важливими та інформативними. Почитати їх можна тут https://jfp.org.ua/rights/novyny

Але він став у пригоді не тільки для фіксації, а й для пошуку інформації для порятунку людей.

“Почали з’являлися нові полонені чи звільнені з полону люди, родичі, близькі, які потребували допомоги. Частину людей вивозили до РФ. До нас зверталися родичі, просили допомогти відшукати інформацію. Ми вже знали, де та як її шукати, мали налагоджені зв’язки, певні моделі були напрацьовані, і ми їх використовували для допомоги людям, - розповідає Володимир про ще один напрямок роботи Центру, який довелося застосовувати для допомоги мешканцям майже усіх регіонів країни.

"Гарячі теми” виявилися близькими усім

Правозахисники не могли змиритися з популярною у деяких людей думкою про те, що тільки у 2022 році розпочалася війна, а вісім років до цього відбувалися якісь “сепаратистські непорозуміння” з мешканцями тільки двох регіонів.

“Для нас це не прийнято, бо ми чітко розуміємо, хто ворог. А він той самий. Тому ми усвідомили, що інформація, яку ми збирали ці роки, як ніколи, актуальна: саме вона показує цю тяглість, тенденцію того, що почалося в 14-му році, а у 22-му просто масштабувалося, - пояснює Володимир Щербаченко. - До прикладу, ми підготували, але теж не видали, книжку про так звані міфи війни на Донбасі. Там йдеться про різні пропагандистські шаблони та стереотипи в українському суспільстві, що пов’язані з війною”.

Зокрема, каже правозахисник, про референдум - чи на Донбасі масово його підтримували. Міфи, що пов’язані з полоном — бо доводилося стикатися з людьми, які впевнені, що колишніх полонених обсипають грошима та благами. Про складнощі життя в окупації: про начебто “легкий” вибір евакуації, вимогу кинути майно, рідну землю, особливо, якщо люди літні. Це й питання отримання окупаційних паспортів, наскільки це вибір чи примус. Володимир Щербаченко каже, що вони усвідомлювали, що ці гострі питання не однозначні, але часто російська пропаганда роздуває їх для того, щоб розхитати суспільство.

“У 2022-му нам здалося, що це більше не актуально, бо війна перекинулася й на інші регіони. Але те, що з цими “гарячими темами” стикаються тепер люди на Херсонщині, у Харківській та Запорізькій області, на новоокупованих територіях Донеччини та Луганщини, автоматично не розв’язує ці конфлікти і не розвінчує ці міфи”, - стверджує правозахисник.

Пересувну виставку “На зламі” (https://www.facebook.com/Na.Zlami.exhibition) Східноукраїнський центр громадських ініціатив зробив ще до повномасштабного вторгнення, але активісти тепер вирішили презентувати її й в інших регіонах України.

Вона складається зі стендів, на яких можна побачити зміни в різних аспектах життя цивільного населення, що принесла війна. Зроблені вони за матеріалами інтерв’ю, статистики, наукових досліджень, головним чином, з Донеччини та Луганщини.

В експозиції йдеться про переживання та складнощі, які доводилося пережити під час окупації та переселення, про те, як люди ставали волонтерами чи йшли добровольцями воювати, про сексуальне насильство, про складнощі тих, хто це пережив, про розрив з родинних зв’язків, про так звану “нову владу”. Словом, про усе, що люди бачили на Донбасі після 2014 року.

“Ми побоювалися, що люди в інших регіонах не зрозуміють, навіщо їм зараз той досвід. Але вже другий рік виставка мандрує Україною, і ті обговорення, які відбуваються в громадах, коли ми привозимо виставку, показують: усе це актуально, українці з різних регіонів для себе знаходять відповіді на ті питання, що важливі у зв’язку з новими подіями. Хтось відчуває, що треба було активніше цьому протидіяти”, - ділиться Володимир своїми спостереженнями.

Інколи, каже він, доводиться стикатися з тим, що люди питають: а чому про Донбас, чому не про нас? Але після дискусій та пояснень вони погоджуються — про це зараз важливо говорити.

“Раніше люди часто намагалися замовчувати такі “гострі теми”, і вони залишалися непроговореними якісно у суспільстві - питання мови, тих, хто лишився в окупації, питання примусу чи добровільності вибору. Раніше навіть коли вони виникали, це озвучувалося пошепки, люди підходили після заходу, а на публічну дискусію цього не хотіли виносити. Не було навіть спроб цивілізованої дискусії, - зізнається Володимир. - Зараз ситуація суттєво змінилась, люди стали значно відкритішими, готовими до відвертого обговорення. Бо життя змушує, треба шукати відповіді, суспільство має бути консолідованим, знайти цивілізовані відповіді, які об’єднуватимуть. Це важливі і корисні зміни в нашому суспільстві”.

Тих, кого підтримували, стали об’єднуватися

Східноукраїнський центр громадських ініціатив продовжує документувати злочини, опитувати людей, надавати правову допомогу.

“У нас залишається пріоритетний фокус, ми багато працюємо з людьми, яких звільнили з полону, тими, хто пережив сексуальне насильство. Але є й певні досягнення, які відбулися завдяки нам - ми багато років працювали з групою людей, що пережили сексуальне насильство. І група жінок виявила бажання зареєструвати окрему організацію — SEMA Ukraine, - розповідає пан Володимир. - Цим жінкам ми допомагали з 2014 року, на жаль, зараз ця група розширилася, додалися нові постраждалі. Звісно, об’єднання — це досягнення самих жінок, але якась наша частка роботи та зусиль в тому, щоб допомогти цим людям перейти на інший рівень, є”.

На жаль, Володимир змушений констатувати: попри збільшення кількості жертв сексуального насилля під час війни, відповідь держави досі неадекватна. Наприклад, ті, хто постраждали від сексуального насильства, досі не визнані як окрема категорія.

“У нас визначений статус тих, хто пережив полон, ветеранів, дітей війни, тих, хто втратив майно. А тих, хто постраждав від сексуального насильства, в українському законодавстві начебто й не існує, - каже голова Центру. - Політики про це говорять, там показують стурбованість, але на те, щоб перейти до справжньої допомоги цим людям на практиці, сили не вистачає”.

Східноукраїнський центр громадських ініціатив продовжує бути голосом таких постраждалих, намагається озвучувати ці проблеми на усіх рівнях зокрема й міжнародних.

“Але досі є групи людей, які нас за це засуджують. Кажуть, що не треба ці питання підіймати на міжнародному рівні — бо це наші внутрішні проблеми. Мовляв, нехай ці люди ще побудуть без статусу, ми для них тренінги будемо проводити, конференції, - емоційно пояснює правозахисник. - А допомоги людям не буде. В цілому, ця тема не проста. Хоча, як й усі, що пов’язані з війною”.

Зараз Східноукраїнський центр громадських ініціатив в партнерстві з британською організацію Ceasefire узагальню досвід державної допомоги полоненим з 2014 по 2022 для того, щоб вдосконалити нові програми, коли кількість таких людей суттєво зросла.

“Зараз працює дієвий механізм, коли фінансово людей підтримують, видають по 100 тисяч тим, хто звільнився. Але якісь речі в цьому законі залишаються суто декларативними, наприклад, щодо медичної допомоги, інших форм підтримки”, - каже пан Володимир.

З’явилися у них й нові проєкти: зараз члени Центру перекладають понад три десятки зібраних ними особистих історій людей, які жили в російській окупації. Це дуже різні люди - молодь, старшого віку, різних професій. Але цей проєкт скоріше для іноземної авдиторії. Бо там, на жаль, є така думка, що тим людям, які пережили бойові дії та залишилися в окупації, вже добре живеться. Мовляв, у них усі проблеми розв’язані, їм подобається, федерація дає всі блага, більше нічого не треба.

“Щоб спростувати цей міф, ми підготували такі реальні голоси людей, які говорять про те, що це зовсім не так. Українці не хочуть жити під окупацією і те, що їм приносить країна-агресор, насамперед, зло, різні поневіряння, труднощі, горе”, - розповідає Володимир про актуальну роботу, яку зараз ведуть правозахисники Центру.

Східноукраїнський центр громадських ініціатив вирішив незабаром все ж оприлюднити свій тритомник, в якому зібрана інформація про місця неволі на Донеччині й Луганщині. Бо ці два роки війни показали: методи агресора не змінюються, і про усі приклади воєнних злочинів варто пам’ятати та вимагати справедливого покарання.