Куди поділися «Амстори» і хто тусить в ресторанах «Гусі-лєбєді»: як живе окупований Донецьк

Попри розвинення технологій, які мали б пов’язувати людей у різних кінцях світу, для більшості пересічних українців життя тих, хто опинився в окупації, вже багато років — певна Terra incognito. 

Через пандемійні обмеження припинилися візити, а живе спілкування згодом майже повністю унеможливило повномасштабне вторгнення росії в Україну. Говорити навіть на побутові теми через різні месенджери люди бояться не тільки з журналістами чи сторонніми людьми, а й з рідними та знайомими. Що характерно, небезпеку відчувають не виключно патріотично налаштовані українці, а навіть ті, хто більш-менш призвичаївся до реалій — зокрема й до атмосфери суворого контролю, пише Донбас СОС. 

Зрозуміло, що отримати об’єктивну інформацію про життя українців в окупації з пропагандистських ЗМІ теж неможливо. Тому по той бік лінії фронту для нас здебільше панує інформаційна тиша — ми не знаємо, як ці умови змінюють людей, які формують запити, що відчувається як тригери чи стимули. Ми ж пам’ятаємо, як вправно російська пропаганда використовує навіть харчові звички — згадайте хоча б славнозвісний міф про «найсмачнішу ковбасу про 2.20» або «справжні, бо радянський, пломбір». Тому, на наш погляд, знання про побутові зміни дуже важливі. Безсумнівно, якщо ми налаштовані на повернення не тільки територій, а й населення, для успішної реінтеграції маємо бути озброєні цією інформацією. 

«Донбас СОС» вже понад 10 років тримає зв’язок з тими, хто опинився в окупації. Ми допомагаємо розв’язати складні питання евакуації та отримання українських документів, консультуємо про можливість навчання для молоді на вільній території України і підтримки для пенсіонерів, які не можуть виїхати. Тому нам довіряють. І цю свою експертизу ми вирішили спрямувати й на те, щоб трохи підсвітити життя людей в окупації. Вони погодилися розповісти про різні сфери свого повсякденного буття, і ми це записали, звісно, з урахуванням фактора безпеки для респондентів. 

І перша розповідь — про Донецьк. Чому цього року там не їли кавунів, куди поділися «Амстори» і хто тусить в ресторанах «Гусі-лєбєді». Ми не коментуємо почуте, але запрошуємо читачів до дискусії. Бо думаємо, що навіть з цих життєвих замальовок можна дізнатися багато важливого. 

В «Молоко» 

Великих супермаркетів у Донецьку багато. Здається, «Обжори», як були, так і працюють. А замість «Амсторів» тепер магазини з назвою «Молоко». Мабуть, це найбільша мережа зараз у місті, бо «Молоком» стали не тільки «Амстори», а й інші магазини по всіх районах міста. Думаю, це якось пов’язано з нашим «Геркулесом» — бо оформлення трохи схоже за стилем. Там якийсь дитячий малюнок з корівкою. Це вигідний маркетинговий хід, бо у Донецьку завжди любили продукцію «Геркулеса»  — морозиво, заморозку, молочку. Зараз в цих супермаркетах теж є вироби місцевих підприємств — пельмені, масло, йогурти. М’ясні продукти з Єнакієвого, мука з Оленівки, олія, крупи від фірми «Врожай» — теж, здається, місцева. Є кондитерка з «Конті», але навряд чи її дуже багато, більше російської. А морозиво дуже смачне з Луганська — моя літня мама просить завжди їй приносити його з магазину. Але багато продуктів у «Молоці» російські та білоруські: наприклад, цукерки, кукурудза чи горошок в банці. Беру «Краснодарочку» на святкові салати, вона трохи схожа на «Бонюрель», яку купували колись. Молочку я вже звикла купувати білоруську — смачніше російської, хоча й дорожче. Взагалі, масло зараз сильно здорожчало, тому, якщо чесно, я купую те, яке по акції. 

Раніше кава була з Польщі чи Німеччини, зараз майже вся — російська. Як і чай, хоча, якщо пошукати, можна знайти цейлонський, який, звісно більш якісний. 

У невеликі магазинчики, де, мабуть, підприємці самі формують замовлення у виробників, я потрапляю не часто. Але у дворі, буває, ставлять на цілий день прилавок з м’ясом — жінка торгує. Або з Тельманового дідусь з власним молоком чи сметаною приїздить — ті, хто його давно знають, ходять до його машини та купують. 

Відвикли від нічного життя 

У ресторани, де гуляють з музикою та спиртними напоями, я не ходжу. Але вони є, як і тематичні, і сімейні. Зараз Донецьк — доволі темне місто, майже не світять ліхтарі, хіба що в центрі трохи, тому вечорі не багато бажаючих відпочивати. 

Нещодавно сестра у п’ятницю запросила до кав’ярні — каже, десь на 17. Я спочатку навіть не погоджувалася, бо це вже темрява вже —  у цей час тільки вдома сидіти! Але вона якось вмовила, і на диво, навіть ходив громадський транспорт. Пішли ми з нею та онуком у грузинський ресторан, людей — багато, вільних столиків майже не було. Здається, там літня пара з родиною святкувала якусь річницю. Можливо, вони грузини, принаймні, схожі. Години дві ми там посиділи: замовляли хінкалі, порцію люля-кебаб взяли на всіх — спробувати. А потім я додому по темряві йшла пішки — центр міста, а окрім мене нікого. Тільки де-не-де машина проїде. Здається, відвикли люди вже від нічного життя, яке в Донецьку раніше було дуже жваве. 

Взагалі, місць, де поїсти та відпочити на разі вистачає. Є старі, є ті, що відкрилися на місці старих, є зовсім нові. Багато різних піцерій — сімейних закладів. Зараз гроші у Донецьку «крутяться» — особливо, якщо й працювати, й отримувати пенсію, як я, наприклад. Коли вдома води не було кілька місяців, було зручніше колег на День народження запрошувати в якісь такі заклади — бо без води вдома не приготуєш нормально, а потім ще вимити посуд… А так тобі подарують якусь суму, і на ці гроші можна всім й посидіти. 

З’явилося багато закладів, я б сказала, спрямованих на чоловіків. Не можу пояснити, але оформлення, оздоблення, меню — такі, чоловічі ресторани. Ні, там, звісно, усі можуть їсти, але багато компаній чоловіків — у штатському чи військовій формі. Наприклад, біля театру є «Гусі-лєбєді», ми туди якось заходили, це от дуже «чоловічий» заклад. Там кілька військових щось святкували компанією. Звісно, є паби — наприклад, ми якось були в «Бочці», яка розташована у підвалі. Зручно, бо не треба бігти кудись, коли обстріл. Там більярд, пиво, тому багато чоловіків теж. 

Кавуни — вже не херсонські 

На ринку традиційно великі ятки з овочами та фруктами тримають люди з Кавказу. Не думаю, що вони приїхали тільки зараз, здається, так було завжди. Але щоб бабусі-дідусі свій товар з городу продавали, тепер бачу дуже рідко. Хіба що в сезон яблука поспіють чи грушки. 

Хто торгує м’ясом чи молочкою на ринках, я не знаю. Чи то свій товар люди продають, чи то перекупники. Ще відкривають маленькі магазинчики, наприклад, з рибою: власниця возить її з Новоазовська чи Криму, можливо. Але вона все знає про рибу, тому бізнес, мабуть, вигідний. 

У 2022 році з’явилася мережа магазинів «Бердянські ковбаси», і хоча там продають продукцію різних виробників, сама поява їх, мабуть, несла певний символізм. 

Фруктів влітку, в принципі, достатньо — у сезон полуниці, наприклад, на ринку завжди кричать «кримська», «краснодарська» чи «херсонська». Ну, тобто, певний час кричали про херсонську. А потім якось вже ні: цього літа навіть кавунів не було «херсонських», тільки з росії, та й були вони не дуже дешеві — може, не дуже вродило там.  

В мене тварини, тому я відчуваю ще такі зміни — зникли майже усі європейські товари. Наприклад, я завжди купувала спеціальну німецьку пасту для виведення з котячого шлунку вовни, зараз її немає. Якийсь час зникли усі імпортні якісні корми, потім з’явилися — деякі російського виробництва, але тієї ж марки. Але якщо пошукати, можна знайти турецькі чи навіть польські вироби — якось люди завозять і продають. 

Мабуть, це найбільш відчутний недолік саме в сфері шопінгу, бо все інше не сприймається як суттєвий дефіцит чи недолік. Тобто, у Донецьку, великому місті, теоретично жити можна  — продукти є, навіть з обстрілів зараз стало менше. Думаю, навіть безпечніше, ніж десь в Росії. Не кажучи вже про те, що росіяни намагаються створити певну штучну ідилію у ключових містах, як Донецьк чи Маріуполь. Тому коли я чую в розповідях українських чиновників чи блогерів, що у Донецьку суцільний холод та голод, мені дивно: це неправда, і саме таким чином російську пропаганду для тих, хто тут залишився, не переб’єш. Але як треба по-інакшому, я не знаю.