• Головна
  • Завжди в строю: Історія в пам’ять про Віктора, який так хотів прожити це життя…
15:38, 28 жовтня 2023 р.

Завжди в строю: Історія в пам’ять про Віктора, який так хотів прожити це життя…

7 червня 2023 року під час виконання військового завдання на бойових позиціях біля селища Ольгівське, що в Пологівському районі Запорізької області, молодший сержант Віктор Толстой, який був начальником військового наряду відділення патрульного взводу, отримав поранення, несумісні з життям. Воїн загинув внаслідок вибуху керованої авіаційної бомби. Йому було двадцять… 

Журналістка 62 поспілкувалася із рідними та друзями Віктора, які розповіли, яким бачив своє життя звичайний український хлопець, що пішов захищати Батьківщину. “Він завжди готовий допомогти та підтримати близьких і незнайомих. Він розуміє та відчуває проблеми й потреби інших людей і завжди готовий ділитися тим, що має”, - говорили про Віктора ті, хто його знав. Говорили в теперішньому часі, бо звикнути до того, що його не стало, виявилося нелегко. Розказували, що хлопець хотів приєднатися до полку "Азов" і взяти участь у захисті Маріуполя та Донбасу, мріяв побачити, як піднімають український прапор над Кримом. Але не судилося. 

Від дитинства до воїнства

Віктор народився 16 квітня 2003 року в селі Грушино, що у Харківській області, і все дитинство провів в рідному селі. Зараз мама усвідомлює, що у сина змалку була присутня неабияка внутрішня стійкість, риси справжнього воїна. “Він був допитливим та комунікабельним хлопчиком, хоча іноді проявляв рішучість та прямолінійність. Він завжди легко знаходив нових друзів, і ця спроможність залишилася з ним і у дорослому віці”, - розповідає мати Віктора пані Оксана.

За її словами, ще змалечку Вітя був дуже допитливим до навколишнього світу та завжди бажав дізнатися щось нове. Він ніколи не підлаштовувався під думки інших і завжди відстоював свою власну точку зору. Такий підхід не завжди йшов йому на користь в школі, і хлопця навряд чи можна було вважати улюбленцем вчителів, але він вперто стояв на своєму і не робив того, що не відповідало його переконанням.

Друзі згадують Віктора як активну людину, що не любила сидіти на одному місці. “Завжди був готовий ризикувати та вибирати найскладніші завдання. Він багато займався спортом, розвивав фізичні якості та здібності, і це стало корисним у його майбутньому військовому житті”, - кажуть вони.

Без паніки!

Після закінчення школи у 2021 році Віктор вступив на строкову службу до складу Національної гвардії України, і це було його свідомим вибором, бо шукав свій шлях. Друзі згадують, що військова служба стала для нього цікавим етапом і новою можливістю для саморозвитку. “Там він знайшов себе”, - кажуть вони.

Будучи всередині системи, Віктор краще за інших відчував невідворотність нападу росії, і обговорював з родиною ймовірне вторгнення. Він як турботливий син, брат і люблячий хлопець в жодному разі не намагався сіяти паніку серед рідних, навпаки, заспокоював, надаючи пояснення та чіткі вказівки щодо дій у разі надзвичайних обставин. Він робив це обережно та делікатно, щоб не завдати шкоди своїм найближчим, особливо він переймався за свою маму. "Вітя надавав мені чіткі вказівки щодо дій у разі війни, і 24-го лютого він зателефонував мені й сказав: “почалося”. Я відразу все зрозуміла", - згадує старша сестра Віктора, Олена.

У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну, знаходячись на позиціях під Мелітополем, дев'ятнадцятирічний Віктор був сповнений мотивації та рішучості. Він свідомо обрав участь у захисті своєї країни, завжди вірив в зміни для України, і ця віра надавала йому сил. Друзі згадують, що він був серйозно налаштований і готовий відправляти окупантів на "концерт Кобзона". 

Звісно, що військова служба, особливо під час війни, не сумісна із поняттями комфорту чи спокою. Однак Вітя ніколи не скаржився на важкі умови чи ризики, намагаючись не завдавати додаткового страху своїм близьким. Навпаки, розповідав лише про цікаве і позитивне. Наприклад, про щирих та щедрих мешканців Запоріжжя, які годували, давали сигарети та говорили теплі слова військовим.

Тил як покарання

Навесні 2022 року дев’ятнадцятирічний Віктор прийняв важливе рішення вступити до групи "Деблокада Маріуполя". Пояснював рідним, що військова практика та навчання - це ключ до військової майстерності, і, знаходячись у тилу, він не зможе сповна опанувати необхідні навички. Для нього було важливо навчатися військової справи й отримувати необхідний досвід. Адже він хотів пов’язати все своє життя з військовою тематикою і планував восени 2023 року поступати вчитися “на лейтенанта”.

“Віктор завжди бачив свою мету, не зважав на перешкоди, впевнено йшов до цілі. Він був надзвичайно позитивною людиною. Його здоровий оптимізм та велике серце робили його особливим. Він був добрим і співчутливим до всіх, відданим справі та близьким. Часто розганяв смуток у компаніях”, - розповідає близький друг героя Влад.

Віктор рвався потрапити до Маріуполя в «Азов» (але за певних обставин цього не сталося), не зважаючи на те, що краще за інших знав, що там відбувалося тією весною. Коли мати намагалася його відговорити, Вітя відповідав, що розуміє всі ризики, “але хлопців потрібно витягувати”.

Також Віктор намагався перевестися до підрозділу "Кара-Даг" і подав відповідний рапорт, але його не підписали. Ба більше - сказали, що якщо ще раз побачать рапорт від нього, то відправлять в тил, до Львова, а це для хлопця звучало як покарання.

Якось, перебуваючи у відпустці, Вітя отримав повідомлення про відрядження до Вугледару. Зрадів і сказав матері: "Нарешті Донбас". Але на нього знову чекало розчарування - начальство передумало і відправило воїна на Запорізький напрямок. “Він завжди відчував, що робить недостатньо і прагнув робити більше”, - каже про сина пані Оксана. 

Віктор швидко опановував військову справу, читав багато спеціальної літератури, і навіть у відпустці слухав курси з тактичної медицини. Навчався сам та щедро ділився здобутими знаннями з побратимами, до яких ставився як до великої сім'ї. За словами Влада, з яким Віктор служив разом, із ним було комфортно, він був опорою та підтримкою у будь-який момент. “Він знаходив силу в боротьбі, бо відчував, що ті, кого він любив, не мали права зазнавати жаху війни. Його рішучість і відданість були надією для всіх, хто вірив у краще майбутнє. Він воював за те, щоб його дівчина повернулася додому, заради того, щоб його близькі могли жити в мирі та спокої в їхній країні. Він був впевнений, що робить правильну справу. Йому подобалося, що він робив свій внесок у перемогу над окупантами, і військове життя було йому до душі", - згадує про побратима Влад.

-yZ8L_WOtpJ7UMe6sEuVfuHEdbk-jcbAchcDS3WzYpjHllgBEqbWSWT_wJNAgzCSLfEPK_lZR-sLacZ4R86t3I-zwZPhvoiOe6EjhkhjUCpsox73_BtaQL8J7jBh_FeEGJaMHzOCndsPGRHqL_22Zzc»

Переплетені долі

Віктор дуже цінував спокій рідних, і намагався бути на зв'язку з ними, телефонував додому, як тільки з'явиться можливість. Тримав він зв'язок і зі своєю дівчиною, Лізою, з якою познайомився ще підлітком. Їхня спільна історія розпочалась у лікарні, де 13-річні школярі випадково опинилися в один час. Там вони обмінялися посмішками та контактами, і після виписки спочатку активно писали один одному, розмовляли по телефону, обговорювали улюблені обома серіали. 

Здавалося б, стали друзями, але з часом спілкування зійшло нанівець. Вітя і Ліза жили в різних місцях, кожен з пари неодноразово змінив акаунт в соціальній мережі, Віктор - так і номер телефону. Але життя знов їх звело, і в січні 2022 року Віктор зненацька написав Лізі. “Я запитувала у нього - як так сталося? Чому раптом він про мене згадав? - розповідає Ліза, пригадуючи той момент. - Він сказав, що просто побачив афішу серіалу, який ми дивилися разом ще у 2016 році, - і вирішив написати. А згодом він зателефонував мені, хоча мій номер не питав, і в соцмережі його не було. Як виявилося, Вітя вивчив мій номер телефону напам'ять ще коли ми були дітьми”. 

З того часу і до самого кінця вони намагалися залишатися на зв'язку, тримати контакт, бути разом. Ліза пригадує, як вони годинами розмовляли: коли Вітя йшов в магазин, коли повертався з нього, розмовляли вдень, розмовляли вночі, і навіть коли він виїжджав на позиції.

Вони зустрілися в першу відпустку Віктора, у вересні 2022 року, після його першої ротації. Оскільки вже починали вибудовуватися стосунки, Єлизавета вирішила приїхати з Польщі, куди евакуювалася на початках війни, бо приймати серйозні рішення на відстані було б неправильно. 17 вересня в Харкові Віктор зустрів Лізу, чекаючи її прямісінько з польського автобуса, та тримаючи в руках квіти. Ця зустріч пройшла надзвичайно, і вони були разом, поки Віктор не вирушив до Запоріжжя.

Кожна з їхніх небагатьох наступних зустрічей була наповнена трепетом і хвилюванням. “Коли серед натовпу ти нарешті бачиш свою людину, стає так спокійно”, - згадує Ліза. За її словами, відпустки завжди проходили для них насичено, і це було надзвичайно важливо, оскільки цей накопичений заряд емоцій та спогадів допомагав їм долати тугу, коли вони знову були на відстані один від одного.

“До кожної зустрічі Віктор готував приємну вечерю, завжди організовував наше дозвілля, в нього завжди було все розписано по пунктах, все йшло за планом. Ми ходили в кіно, ресторани, зоопарки та просто гуляли різними містами, насолоджуючись компанією один одного”, - розказує дівчина.

Вони були готові підтримати один одного в будь-яку хвилину та в будь-якій ситуації. У пари були величезні плани та сподівання на щасливе майбутнє. Вони мріяли про початок спільного життя, хотіли будувати сім'ю та завести собаку. Точно вирішили, що подорожі стануть невід'ємною частиною їхнього життя: “Спочатку ми збиралися об'їхати всі куточки України, розкриваючи красу рідної землі, а потім вирушити за її межі, - каже Ліза. - Мріяли про італійські вулички, амстердамську свободу та велич Будапешта”. 

 … Ліза ніколи не розуміла, чому Віктор завжди поспішав - отримувати нові емоції, враження знання. А Віктор часто говорив: “давай жити це життя”. Вже зараз, після загибелі коханого, Ліза зрозуміла, що ця фраза мала глибокий сенс: Віктор просто бажав насолоджуватися кожною миттю чудового життя на повну силу. На жаль, їхнім спільним планам не судилося здійснитися. Війна забрала Віктора… Але герої не вмирають. Честь!

Кароліна Котляренко, фото надані рідними героя публікації

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#ВікторТолстой #ЗСУ #загиблийвоїн
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Оголошення
live comments feed...