Повернення українців з російського полону: звільнені герої потребують комплексної підтримки

Судові та правозахисні установи інтегрують допомогу колишнім бранцям у процеси правосуддя щодо воєнних злочинів.

Одна з тисяч історій полонених

30-річний В. раніше працював барменом у грузинському ресторані в українській столиці Києві. Призваний до армії у 2023 році, він став гранатометником, але за кілька місяців потрапив у полон до росіян.

Наступні півтора року його переводили у три різні в'язниці в Росії. Скрізь В. зазнавав тортур та знущань.

«Чим далі від українського кордону, тим гірше поводження», – розповів він IWPR. «Найжорстокіші – сибіряки. Останнє місце, де я був, – Камишин Волгоградської області… Там умови – страшні. Молоді дівчата і хлопці «згорали» від туберкульозу. Максимум, що давали, – ліки типу анальгіну і незрозумілу мазь. Але це не допомагало».

У нього часом зненацька трапляються флешбеки, які, за його словами, психологічно важко пережити.

«Іноді стою в душі і можуть повернутися спогади», – каже він, згадуючи, як у полоні його постійно били, принижували, роздягали догола і дуже погано харчували.

«У нас було табу на розмови про їжу. Я зрозумів тих, хто пережив голодомор, – чому вони так бережливо ставилися до хліба. Голод змінює людину... У нас були сварки через їжу, бійки», – згадує він.

«Ці події сильно впливають на психіку», – додає В.

Все, чого він зараз хоче, – це повернутися до нормального життя, розпочати новий бізнес, побачитися з друзями. Він розповів слідчим усе, що з ним сталося в полоні, але не зацікавлений у продовженні будь-яких судових процесів.

Що далі

Українські інституції стикаються зі складними викликами у задоволенні потреб колишніх полонених, одночасно інтегруючи їхні свідчення в процеси правосуддя щодо воєнних злочинів.

Згідно зі звітом ОБСЄ, що посилається на оцінки Центру прав людини у збройних конфліктах (CHRAC), станом на 1 вересня цього року, загальна кількість українських військовополонених, які перебували в російському полоні, з 24 лютого 2022 року становила щонайменше 13 300 людей.

З них щонайменше 169 були вбиті або померли в полоні, близько 6800 військовополонених – звільнені в межах обмінів, щонайменше 22 – повернулися в Україну не через обміни. Понад 6300 залишаються в полоні.

Окремо Офіс Генерального прокурора України повідомив цього літа про реєстрацію понад 450 кримінальних проваджень щодо фактів катувань та жорстокого поводження з українськими військовополоненими.

За словами керівниці Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків Офісу Генерального прокурора України Вероніки Плотнікової, росіяни систематично застосовують до українських військовополонених та цивільних заручників жорстоке фізичне та психологічне насильство.

Хоча центр був запущений у січні 2024 року як частина прокуратури, Плотнікова зазначила, що метою її організації не є документування воєнних злочинів.

«Нам важливі потреби людини, хоча в абсолютній більшості випадків нам розповідають про все, що відбулося в полоні, – зауважує вона. – Ми кажемо, які права має людина після повернення в Україну, про те, що може дати свідчення слідству і так далі. І, здавалося би, це досить відомі всім речі, але людина, що 2-3 або більше років була в полоні, цього, здебільшого, не знає. Треба доступно пояснити і навіть повторити кілька разів».

За словами координаторки груп родин військовополонених і зниклих безвісти Медійної ініціативи за права людини Олени Бєлячкової, після повернення з полону з військовополоненими працюють відповідні служби, щоб отримати інформацію щодо умов утримання в полоні, дотримання положень Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, а також наявності чи відсутності фактів вчинення воєнних злочинів. Майже всі, зазначає вона, заявляють про тортури і катування.

“Кримінальні провадження, відкриті за статтею 438 Кримінального кодексу України, яка, у тому числі, містить наявність фактів жорстокого поводження з військовополоненими, а також інші порушення законів і звичаїв війни, закріплені в міжнародному законодавстві, знаходяться в провадженні Служби безпеки України», – пояснює вона.

Під час реінтеграційних заходів у закладах охорони здоров’я, де звільнені з полону проходять медичне обстеження та лікування, оформлюються довідки про наявність тілесних ушкоджень, які фіксують наслідки катувань, тортур. Утім, додає Бєлячкова, цього недостатньо для притягнення винних до відповідальності.

“Повинні бути встановлені причинно-наслідкові зв’язки між перебуванням у цьому випадку людини в полоні і її катуваннями та травмами або погіршенням здоров’я, яке вона там отримала, – пояснює Бєлячкова. – Підтвердженням цього в даному випадку може бути висновок судово-медичної експертизи, яка проводиться в межах кримінального провадження. Така експертиза містить всі необхідні складові: завдану шкоду, винні діяння, наслідки, причинно-наслідковий зв’язок».

«Але не лише ця експертиза може бути релевантною для притягнення винних за порушення норм міжнародного гуманітарного права. Фіксування наслідків катувань, тортур, отриманих під час перебування в полоні можливо також і шляхом складання Стамбульського протоколу. На жаль, на практиці його не використовують систематично».

Робота з постраждалими

У Координаційному центрі підтримки потерпілих і свідків зараз працює 58 співробітників як у головному офісі, так і в регіональних управліннях прокуратури. Майже всі працюють безпосередньо з потерпілими.

«Координатори отримують контакти від прокурорів у справах, пов'язаних із колишніми військовополоненими», – пояснює Плотнікова. – Вони також їздять у медичні заклади, куди цих людей привозять для обстеження та лікування одразу після звільнення. Координатори діляться своїми контактами та розповідають про свою роботу, а далі інформація поширюється серед самих колишніх військовополонених».

Серед ключових потреб – допомога в оформленні документів для доступу до соціальних виплат і послуг, медична допомога та соціальна адаптація. Йдеться також про супровід у процесі оформлення документів для звільнення з військової служби та професійну підготовку для опанування нової кар'єри. Крім того, багато хто з них потребує довготривалої психологічної підтримки.

«Після оцінки потреб координатор разом із потерпілим складають план супроводу. Це один з елементів механізму повернення контролю над життям, створення певної передбачуваності процесу. А потім відбувається робота з нашими партнерами, з пошуком можливостей для допомоги. Знову ж таки, ми оцінюємо спроможність кожної людини зробити щось самостійно, тому завжди пріоритет – дати людині інструмент, щоб вона сама ним скористалася», – зауважує Плотнікова.

Плотнікова каже, що українські інституції не мають ілюзій щодо того, що процес реінтеграції та реабілітації буде короткочасним.

«Минулого року я була з колегами в Боснії і Герцеговині і потрапила на одне судове засідання щодо воєнного злочину, що стався 30 років тому, – додає вона. – Зі свідками і потерпілими працювала їхня спеціальна служба підтримки потерпілих. Уявіть собі, пройшло стільки років від події, а люди все рівно потребують такої допомоги».

Матеріал підготовлений Вікторією Матолою, головною редакторкою Watchers, оригінал матеріалу розміщений на сайті IWPR