Чому донецькі не люблять маріупольців і навпаки. Історія однієї образи

Мешканці Донецька та Маріуполя знаходяться у перманентному конфлікті один з одним. Роздратування, непорозуміння і агресія не зникли навіть зараз, коли обидва міста опинилися у кризі окупації.

Проте історія цього протистояння почалась не зараз. Свого часу диктатор Сталін заклав чимало національних та регіональних “бомб” у фундамент радянських республік. Конфлікт донецьких та маріупольських був, вочевидь, однією з таких невеликих «бомбочек», яка отруювала розвиток і співпрацю двох найбільших міст Донеччини протягом багатьох років.

А почалось все ще на початку 20 сторіччя

Таке часто траплялося у Європі у часи становлення капіталізму.Уявіть, живе собі щасливо шляхетна аристократична родина з гербом баронів та давніми привілеями, займає своє важливе місце у складній ієрархічній системі країни. А потім несподівано якийсь хлопчисько з сім’ї пролетаріїв заробляє дуже великі гроші, купує більш престижний титул графа та починає керувати не тільки своєю рідною округою, але ще і сусіднім баронським містом.

Щось схоже відбулося в історії двох найбільших міст Донеччини — Маріуполя та Донецька.

Перед початком Першої світової війни статус цих двох населених пунктів був взагалі непорівнянний. Судіть самі. Повітове місто Маріуполь, в якому проживало майже 60 тисяч мешканців було другим за вантажообігом портом на півдні Російської імперії після Одеси. Тут працювали два великих металургійних заводи. У місті знаходилися консульські установи 7 європейських держав: Греції, Італії, Австро-Угорщини, Туреччини, Бельгії, Німеччини, Великої Британії. І звісно виглядав Маріуполь відповідно. У ньому було вже багато красивих камʼяних будинків, існував театр, в багатих будинках була електрика. В місті розвивався бізнес, іноземний капітал штовхав не тільки економічний, а і культурний розвиток міста.

На фото - Маріуполь на початку XX сторіччя. Фото Маріупольського краєзнавчого музею

І молода Юзівка (майбутній Донецьк) заснована тільки у 1869 році на місці, де валлієць Джон Юз вирішив побудувати металургійний завод. Тільки у травні 1917 року селище Юзівка отримало статус міста. Але при цьому виглядало не дуже. Російський письменник Костянтин Паустовський, якому не пощастило у 1917 році працювати на місцевому металургійному заводі, описав Юзівку так: «Безладне та брудне селище, оточене халупами та землянками».

Фото - Євродонбас, ринок Юзівки

Після перемоги у громадянській війні більшовики створили Донецьку губернію з центром спочатку в Луганську. 12 жовтня 1920 року центр Донецької губернії переведено з Луганська до міста Бахмут, яке 21 серпня 1923 року було перейменовано в Артемівськ.

В 1924 році місто Юзівка було перейменовано у Сталіно. Кажуть, саме це заклало фундамент стрімкого зростання міста. Бо не може місто з ім’ям «батька народів» плентатися десь на задвірках.

Тож коли у червні 1925 року постановою ВУЦВК в Українській РСР скасували губернії та ввели поділ на 41 округ, Донецьк вперше зрівнявся з Маріуполем  в адміністративному статусі. На місці скасованої Донецької губернії було створено Артемівський, Луганський, Маріупольський, Сталінський та Старобільський округи. 2 вересня 1930 року округи в УРСР були скасовані, всі райони перейшли в республіканське підпорядкування.

А в 1932 році Маріуполь отримав несподіваний адміністративний удар. Спочатку,  7 лютого 1932 року, Українську РСР поділено на 5 областей — Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Одеську та Харківську. А трохи пізніше, 2 липня 1932 року,  постановою ВУЦВК зі складу Дніпропетровської та Харківської областей було виділено Донецьку область з центром у місті Артемівську. Цю постанову було затверджено 17 липня 1932 року ЦВК СРСР з важливою зміною — статут обласної столиці отримало місто Сталіно. Говорять, що ображена таким адміністративним розподілом влада приазовського міста спробувала пролобіювати створення ще однієї області — з центром у Маріуполі, але марно. Та спроба цього регіонального «сепаратизму» досить сильно закарбувалася у пам’яті донецького начальства. На зорі перебудови у Донецькому національному університеті відбулася коротка дискусія на цю тему. На питання одного зі студентів істфаку з міста Жданова о перспективах рідного міста стати знову обласним центром доцент кафедри історії КПРС Василь Масальський відповів досить різко. «Не нагадуйте мені про цю відрижку маріупольських більшовиків».

Ця ідея – створення Приазовської області з центром у Маріуполі - не зникала ніколи на протязі всього існування Донецької області з центром у Донецьку. Останній раз всплеск обговорення цієї теми припав на 2014-2017 роки, коли стало зрозуміло, що швидкої деокупації Донецька не буде. В Маріуполі розпочалися дискусії, які розхитували суспільну думку в бік створення ще однієї області. Тему підтримували і українські медіа. Політики та експерти пропонували різні варіанти адміністративного перерозподілу. Наприклад, пропонувалося об’єднати Маріуполь, Новоазовськ і Бердянськ, який зараз входить до складу Запорізької області.

Але на державному рівні до такої ідеї ніколи серйозно не ставилися.

Період «економічного поневолення» Маріуполя

В період розпаду Радянського Союзу та створення незалежної України конфлікт між Донецьком та Маріуполем поглибився.

Донецький криміналітет намагався взяти під повний контроль інші міста регіону, в тому числі і Маріуполь, і діяв в першу чергу через бізнес, банкрутуючи підприємства і скуповуючи їх фактично задарма.

Так в Маріуполі були фактично збанкручені та віджаті Маріупольський лікеро-горілчаний завод – найкращий в Україні, завод медичного обладнання, рибоконсервний комбінат і багато інших підприємств.

Донецькі скуповували узбережжя Мелекіно, Урзуфу, Білосарайської коси та Бабах-Тарами, обкладали рекетом місцевий малий та середній бізнес. Чи не єдине велике підприємство, якому вдалося встояти проти тиску з боку донецького криміналу, став Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Але і ця перемога, як виявилося пізніше, була тимчасовою.

Коли період розгулу криміналу залишився позаду, розпочався період економіко-адміністративного тиску Донецька на Маріуполь. Місто, яке давало до 4% ВВП України, було жебраком на фоні квітучого Донецька.

В Донецьку будувалися нові торгові центри, спортивні арени, ремонтувалися дороги, розбудовувалися парки, йшло будівництво нового сучасного житла.

В цей час у Маріуполі були заборгованості по заробітній платі, бюджет міста мав величезний дефіцит, а інфраструктура залишалася радянською.

Коли в 1995 році місто очолив мер Михайло Поживанов, не пов’язаний з донецькими кримінально-адміністративними структурами, Маріуполь вперше зміг збільшити бюджетні надходження більше ніж на 50%. В місті нарешті розпочались ремонти інфраструктури, в тому числі найбільшого каналізаційного колектору. Знайшлися ресурси, щоб повністю погасити заборгованість перед людьми по заробітній платі. Для того, щоб це стало можливим, Михайлу Поживанову прийшлося розсваритися з донецьким «кланом», вийти з оборудок із закупівлі газу по завищених цінах. Конфронтація була жорстокою. Напередодні чергових виборів міського голови в медіа вкидали тони бруду на Поживанова. Донецьк поставив за мету не допустити повторного переобрання Поживанова на пост міського голови. Власники маріупольських заводів, яких Поживанов намагався змусити платити штрафи за екологічні забруднення, також долучилися до кампанії цькування. В результаті донецьким разом із власниками маріупольських заводів вдалося повернути на пост мера лояльного до них Юрія Хотлубея.

Ну а Маріуполь знов занурився у ситуацію, коли містянам рік від року пропонували «затягнути тугіше пояси».

Окупація: образи донецьких і маріупольських пішли по новому колу

Як не дивно, після окупації Маріуполя російськими військами давня ворожнеча двох міст пішла на нове коло.

«Після того, як росіяни взяли під контроль місто, я вирішила поїхати до Донецька, щоб хоча б керогаз собі купити – у Маріуполі не було нічого, крім руїн, а готувати на вогні вже не було ніяких сил. Я поїхала до своєї знайомої в Донецьку, яку не бачила з початку епідемії ковіду. Яке ж було моє здивування, коли вона відмовилася прийняти мене у себе і відмовилася допомогти з покупками. В її словах було стільки злоби, що я аж злякалась. Вона сказала, що ми, маріупольці, нічим не заслужили, щоб Росія вкладала в нас стільки грошей», - розповіла маріупольчанка Наталія, яка пережила блокаду і залишилась в окупованому Маріуполі.

А справа була у тому, що після «визволення» вщент зруйнованого міста російська пропаганда почала трубити, що зробить із портового Маріуполя картинку показової відбудови. Ця пропаганда виявилась досить ефективною для мешканців окупованого на девʼять років раніше Донецька.

Демонстративне будівництво в Маріуполі викликає явну заздрість у мешканців «столичного» Донецька, де окупація привела до повної занедбаності колись квітучого міста. Так, показовим став анекдотичний випадок з «ремонтом» однієї з центральних вулиць шахтарського міста — проспекту Ілліча. Рік тому ремонтники зняли тротуарну плитку на проспекті Ілліча в Донецьку, де її уклали до Євро-2012. А замість плитки криво поклали дешевий неякісний асфальт.

На думку мешканців Донецька, цю якісну плитку українських часів відвезли саме до Маріуполя, де показово вимостили нею тротуари та майданчики, видаючи донецьку плитку за російську допомогу. Звісно, невідомо чи дійсно ця плитка «переїхала» саме у портове місце, а не кудись у Таганрог чи Ростов, але історія досить показова.

Натомість, у Маріуполі розповідали історії, як із повністю розбомбленого міста почали вивозити до Донецька вціліле унікальне медичне обладнання, залишки комунального транспорту тощо.

Ці взаємні випади і образи ще більше посилилися після загострення водної кризи у регіоні. Вона розпочалась у Донецьку одразу після початку повномасштабного російського вторгнення, коли канал Сіверський Донець – Донбас повністю припинив свою роботу.

Маріуполь же спочатку водна криза не зачепила. Місто отримувало воду із Старокримського водосховища, яке певний час повністю забезпечувало потреби міста .

А тепер уявіть мешканців Донецька, які з 2022-го не бачили води в кранах. Вони приїхали у справах  в розбомблений Маріуполь, а тут – фонтани на вулицях, вода в квартирах. “Такі розкоші” тільки підсилили роздратування.

Стосунки між містами не покращилися навіть зараз, коли водна криза дісталася і Маріуполя.

Тепер мешканці Донецька вважають, що окупаційна влада будує канали, риє траншеї, намагаючись вирішити проблему водозабезпечення виключно Маріуполя, а про Донецьк - забули.

Зараз в місцевих пабліках почали говорити про ймовірний проєкт другого водоводу із річки Дон. На питання, куди він дійде, донеччани із сарказмом пишуть, що до Маріуполя, таким чином підкреслюючи особливу увагу Росії до портового міста.

Тож схоже, проблема непорозуміння між двома найбільшими містами Донеччини – глибша, ніж могло здатися на перший погляд, і більша, ніж просто конкуренція між двома містами. І це те, з чим доведеться мати справу після деокупації регіону, на рівні із нестачею води, знищеною інфраструктурою і колаборантами.

Над матеріалом працювали редакції 0642.ua, 0629.com.ua, Новини Донбасу

Натомість, у Маріуполі розповідали історії, як із повністю розбомбленого міста почали вивозити до Донецька вціліле унікальне медичне обладнання, залишки комунального транспорту тощо.

Ці взаємні випади і образи ще більше посилилися після загострення водної кризи у регіоні. Вона розпочалась у Донецьку одразу після початку повномасштабного російського вторгнення, коли канал Сіверський Донець – Донбас повністю припинив свою роботу.

Маріуполь же спочатку водна криза не зачепила. Місто отримувало воду із Старокримського водосховища, яке певний час повністю забезпечувало потреби міста .

А тепер уявіть мешканців Донецька, які з 2022-го не бачили води в кранах. Вони приїхали у справах  в розбомблений Маріуполь, а тут – фонтани на вулицях, вода в квартирах. “Такі розкоші” тільки підсилили роздратування.

Стосунки між містами не покращилися навіть зараз, коли водна криза дісталася і Маріуполя.

Тепер мешканці Донецька вважають, що окупаційна влада будує канали, риє траншеї, намагаючись вирішити проблему водозабезпечення виключно Маріуполя, а про Донецьк - забули.

Зараз в місцевих пабліках почали говорити про ймовірний проєкт другого водоводу із річки Дон. На питання, куди він дійде, донеччани із сарказмом пишуть, що до Маріуполя, таким чином підкреслюючи особливу увагу Росії до портового міста.

Тож схоже, проблема непорозуміння між двома найбільшими містами Донеччини – глибша, ніж могло здатися на перший погляд, і більша, ніж просто конкуренція між двома містами. І це те, з чим доведеться мати справу після деокупації регіону, на рівні із нестачею води, знищеною інфраструктурою і колаборантами.

Над матеріалом працювали редакції 0642.ua, 0629.com.ua, Новини Донбасу