«Російська імперія переслідує мій рід вже кілька століть»: Станіслав Федорчук про історію надазовських греків

Рід з материнського боку донеччанина, волонтера, громадського активіста та ветерана Станіслава Федорчука походить з селища Стила. У цьому населеному пункті біля міста Старобешеве здебільше жили надазовські греки. Але він зізнається: ця частина його національної ідентичності дуже довго була утаємничена та не проговорена. Попри те, що дід часто возив хлопця у рідне село, розповідав про традиції та знайомив з родичами, про трагедії їхнього народу ніхто не розповідав. І до дітей в сім’ї ніколи не зверталися грецькою, хоча її знали старші члени родини. 

Станіслав Федорчук

Розповідаючи про історію своєї сім’ї та родового села, Станіслав Федорчук розмірковує, як Росія «приватизувала» історію надазовських греків та запитує: чи є в нас ще шанс донести правду про коріння власним дітям та онукам.

Село мовчить про багато речей

Іван Антонович Мартиц, дід пана Станіслава, ще у 12 років був змушений сісти за кермо трактора і тривалий час працював механізатором у рідному селі. Згодом переїхав до Донецька, жив біля шахти Мушкетова. 

«Мама згадувала, що для мого діда достатньо драматичним стало її рішення  погодитися на одруження з моїм батьком, етнічним українцем, - каже пан Станіслав. -  Мама, яка народилася та зростала вже у Донецьку, тоді трохи не зрозуміла, звідки взагалі у діда могло бути таке бажання, щоб вона одружилася з греком: бо навіть його друга дружина була теж українкою, з родини розкуркулених полтавців». 

І сам Станіслав зізнається, що той рівень прив'язаності діда до свого родового села, з одного боку зворушував, а з іншого - викликав здивування. 

«Він возив туди маму і мене на усі свята, ми мали провідати родичів, комусь допомогти, прибрати могили предків. Тобто, це було більше, ніж просто демонстрація прив'язаності в межах традиційних стосунків між родиною, - каже Станіслав. – Саме тоді я зрозумів, наскільки важливо підтримувати зв'язок з рідною землею, пам’ятати про родичів, яких вже нема на цьому світі».

Водночас дід ніколи не розповідав онуку про важкі часи для мешканців Надазов’я. Страх в очах він побачив навіть у своєї тітки, коли запитав, чи не були репресовані їхні родичі.

«Ні-ні, в нас все було все гаразд. Ні-ні-ні-ні-ні, - саме так, поспішно та категорично, відповіла дідова племінниця. -  А пізніше, коли вже були відкриті списки розстріляних під час «грецької операції», я побачив, що по базовому прізвищу мінімум сім моїх родичів першої лінії було розстріляно. Однак ця інформація в родині була заборонена до обговорення». 

Досліджуючи родове село, Станіслав зрозумів, що воно мовчить про дуже багато речей. Наприклад, ще школярем він задумався, чому на місцевому кладовищі немає могил довоєнного часу? Хто та навіщо знищив згадки про ціле покоління людей, що намагалися цим приховати? 

«Для мене багато чого було відкриттям і поступово відкривало глибину нашої грецької ментальності. Наприклад, на в'їзді до Стили стояв пам'ятник комсомольцям, які приїхали до села 20-х років збирати продподаток. І вони чомусь просто «зникли»: наступні комісії приїздили, намагаючись з’ясувати, що трапилося, але ніхто з селян ніколи про те нікому не розповів, - каже пан Станіслав. -  Але пам'ятник, зрозуміло, поставили. І часто демонстрували максимальну лояльність до будь-якої влади».

Складні міжнаціональні стосунки 

Набагато пізніше, читаючи спогади Івана Дзюби, що народився у Миколаївці біля Стили, Станіслав для себе прояснив природу багаторічних напружених стосунків української та грецької спільнот. І, якоюсь мірою, й те дивне зауваження власного діда…

«Коли Катерина II створювала ці відносно гомогенні поселення надазовських греків, з самого початку закладався елемент конфлікту з місцевими. Імперії було важливо, щоб греки не взаємодіяли з українською спільнотою, яка жила тут раніше, щоб вони бачили один в одному ворогів. Величезна кількість землі, яка раніше належала Війську Запорозькому, була віддана грекам, яких Російська імперія наприкінці XVIII-початку XIX століття примусово депортувала з Криму, - вважає Станіслав Федорчук, -  Власне, Іван Дзюба згадує, що навіть на початку ХХ сторіччя його родичі і сусіди з усіх довколишніх сіл мусили орендувати землю у греків. І зрозуміло, що це не додавало міжнаціональним відносинам доброзичливості. А коли прийшли більшовики,  грецькі землі були розпайовані й роздані українцям з довколишніх сіл. Що, звісно, не сподобалося грекам. Тож, для мене стає зрозумілим, що підтримка Махновського руху надазовськими греками, базувалася на небажанні повернення влади царської Російської імперії, але водночас й встановлення більшовицької. І саме тому зрозуміло, що вони не були союзниками ні Денікіна, ні Червоних, ні Колчака».

Греки мріяли просто продовжувати вирощувати овець та засаджувати неймовірними фруктовими садами плодючу землю Донеччини, де вони змогли прижитися після болючої депортації.  

«Бо вважалося, що греки - це майстри садівництва. Мій дід, живучі біля шахтного ствола, мав шикарний фруктовий сад: півсотню дерев, кожне з яких щиро родило в умовах Донецька», - згадує пан Станіслав.

Але в уявленні Сталіна побудова стабільного суспільства можлива тільки через знищення груп з чіткою національною та мовною ідентичністю. Саме так звана «грецька операція», хоча й була одна з чисельних етнічних чисток на Донеччині, все ж максимально документально деталізована і завізована особистим підписом Сталіна.

«Каральні етнічні операції їм були потрібні, бо внаслідок Голодомору не вдалося знищити цю єдність національних спільнот. На Донеччині та Луганщині голод не тільки мав загнати, як стверджував сам Сталін, українських селян до шахт і заводів. Бо це об'єктивно було єдиним способом вижити. А й кардинально та безповоротно змінити регіон, створюючи більш зручні для керування мономіста», - пояснює Станіслав. 

Ті українські селяни, що їхали вже після війни для роботи на шахти, бачили перед собою територію, яка не просто позбавлена частини місцевого населення, а яка не має навіть довоєнних цвинтарів. 

«Тобто, навіть дізнатися про те, хто тут жив, документально було б вкрай непросто, - каже Станіслав. -  З іншого боку, люди самі мовчали про своє минуле, бо будь-яке слово могло бути використано проти тебе».

Масштабні втрати на рівні невеликого народу - фатальні

НКВС під час «грецької операції» знищила значну частину чоловічого населення надазовських греків. Історики відмічають, що саме серед заарештованих греків був найвищий процент розстріляних. Наприклад, у родовому селі пана Станіслава репресовано 248 чоловіків, 96%  з них – розстріляні. 

«Окрім цих страшних цифр були ще колосальні втрати під час Другої світової війни: греки воювали в лавах радянської армії, також практично все молоде покоління призовного віку у 1943 році було зібране з «звільнених» сіл і відправлено непідготованими в бік річки Вовча, де відбувся бій з німецькими військами. І більшість з них загинули. Чоловічого населення залишилося катастрофічно мало – це можна побачити навіть по зміні економічної структури господарювання: після війни уруми та румеї так і не змогли відродити традиційне скотарство, - пояснює пан Станіслав. – І у надазовських греків вже не було іншого способу вижити, ніж, власне, змішані шлюби, у яких швидше втрачаються традиції та історична пам’ять».

І, каже пан Станіслав, останнім цвяхом у справі «розпорошення» надазовських греків стала освітня політика, яка впроваджувалася в місцях їхнього компактного проживання. Масове залучення дітей до вивчення новогрецької мови створило передумови виїзду молоді до Греції і геть не наблизило їх до справжньої культури та мови народу.

Вплив Росії 

Ще надважливий момент, який не можна не згадати у темі надазовських греків: як проросійські партії та їхні російські куратори використовували народ для власних цілей.  

«Думаю, це повноцінна спецоперація російських спецслужб, яка почалася ще у перші роки незалежності України, - каже Станіслав Федорчук. – Я пригадую, як тоді раптово згадали, що є зруйновані церкви, побудовані греками-переселенцями ще в XVIII - XIX столітті. Вони приїхали зі своїми священниками, навіть зі своїм єпископом. Однак дуже швидко Російська Православна Церква позбавила їх можливості мати свою власну церкву. І зрозуміло, що відбудова релігійного життя вже у ХХ сторіччі теж відбулося під повним контролем Російської Православної Церкви». 

Саме тоді з’явився наратив про те, що греки мають бути вдячними за турботу Росії й що не було ніякої депортації, під час якої вони втратили третину людей. У такий спосіб не просто переписувалася історія, а навіювалося, що саме надазовські греки є авангардом Російської імперії в Україні. 

«Зрозуміло, що частина тих товариств, які виникли в 90-х і 2000-х роках, були носіями цього імперського наративу. Вони демонстрували, що греки Приазов'я, це якась окрема спільнота, яка має важливе значення саме для Росії й росіян. Тобто, що це не партнери місцевого українського населення і не ті люди, які зацікавлені в тому, щоби жити в Україні, - пояснює пан Станіслав. -  Начебто це відокремлена спільнота, яка спілкується російською і зберігає виключно якісь етнографічні моменти у вигляді кухні чи окремих релігійних свят, але в жодному разі не говорить про те, які трагедії були пережиті протягом сторіч». 

Щоб впливати на ідентичність надазовських греків, навіть свято Панаїр було переписано в радянський календар, хоча історично воно ніяк не прив’язано до 9 травня. 

«І цей вплив пропаганди, помножений на страх, був надпотужний. Я чув старогрецьку мову від своєї тітки, трохи від сестри та брата, однак, що найцікавіше, зі мною ніхто нею не говорив, - каже пан Станіслав. – Якщо в родині мого діда і батька завжди говорили зі мною українською, то найбільшу кількість грецької я почув під час похорону мого діда вже у 21 рік. І з подивом зрозумів, що всі однолітки мого діда між собою говорять грецькою мовою»…

Тож, у всі часи саме Росія була зацікавлена, щоб українці з греками не могли порозумітися. Бо у цій єдності не залишилося б місця пріоритету російського, як єдиного, що має цих людей пов'язувати. 

Забули? Чи не цікавилися? 

На жаль, часи незалежності України, не стали часами відкриття, документування, обговорення та затвердження правди про надазовських греків. Хоча цей народ завжди був окремим етносом саме на українських землях, бо (може це когось здивує) надазовські греки не є і ніколи не були діаспорою Греції. Але, на жаль, усі ці роки в Україні воліли не помічати їхньої правдивої історії. 

«Наслідками «грецької операції» було знищення навчальних закладів, писемності, фізично вбивство грецького письменника Георгія Костоправа. Але постає питання: у якому вигляді всі ці втрати повернулися, коли це стало можливим? Може, у вигляді премії імені Костоправа – постаті, яка змінила уявлення про надазовських греків у свій час? Чи, може, назвою вулиці у Великій Янісолі, де народилася Раїса Мороз – надазовська грекиня, яка змогла не просто зберегти свою ідентичність, але й стати повноцінною діячкою українського правозахисного руху, а пізніше руху за українську незалежність? – запитує Станіслав Федорчук. - Таких прикладів багато. І зараз, коли територія, яку заселяли надазовські греки, опинилася під окупацією, як ми пояснюватиме українському суспільству, хто ж насправді жив в цьому Приазов'ї? З чим ми йдемо до суспільства: з порожніми гаслами про патріотизм, чи нам є про кого розказати в персоналіях, в поколіннях, в генераціях, в спільнотах, в громадах національних?»

Пан Станіслав з сумом констатує: за усі роки ми вже частково програли війну за приазовських греків. Хоча їхній рівень вкорінення в маленькій Батьківщині був достатньо високим, але рівень політичного самоусвідомлення - достатньо слабким. Тому ми бачимо, що багато з них не відчули цю війну своєю: хтось виїхав до Греції, хтось в країни Азії, хтось вирішив залишаться в окупації, вважаючи це законною і прийнятною для себе владою. 

«Бо ми їх не помічали та зрештою не працювали з ними. Треба бути чесними, - каже Станіслав. – Але я скажу, що на щастя, знаю надазовських греків, які стали добровольцями у 2014-му році й продовжують воювати досі. Я пішов у військо у 2022, і бачив здивування мого старшини, який дізнався, що з нашої групи в 10 людей, четверо - з окупованих міст Донеччини, Луганщини та Криму». 

А ще він зізнається, що дуже зрадів, що нарешті у Києві з'явився осередок приазовських греків, який намагається досліджувати та висвітлювати справжню історію, маючи адекватний рівень політичної лояльності до України.

«Вони роблять усе, щоб урумська та румейська мови нарешті отримали свою підтримку на законодавчому рівні. Не російська, яка ніколи не була і не є загроженою в Україні, а, власне ці мови, які існували в Україні протягом багатьох століть, а зараз перебувають на межі свого зникнення», - каже пан Станіслав. 

До речі, 3 грудня Верховна Рада внесла румейську та урумську мови до переліку мов, на які поширюється захист Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, визнавши таким чином їхню унікальність.

Хто напише історію надазовських греків?

Пан Станіслав зізнається: як вже говорити про когнітивну деокупацію, дуже хотів би, щоб йшлося про дослідження того, що насправді відбувалося зокрема з надазовськими греками на території Донеччини.

«Мені не зрозуміло, чому ми, наприклад, соромимося говорити про те, що депортованими першими з Криму були саме надазовські греки, і ця депортація викликана насамперед політичними цілями. І це не захист християн, не спроба заселення земель, а трагедія спільноти, яка існувала на теренах Криму мінімум з часів античності,- каже Станіслав. -  Першою хвилею виселення в Приазов'я було знищене християнське населення, а потім мусульманське. Так зникали справжні кримські села. Колись побачив фотографію огорожі у тому селі, звідки депортували моїх предків, і зрозумів: я знаю, як складені один до одного камінчики, бо так, без розчину для скріплення, робили огорожі в селі, звідки походив мій дід…»

Тож, фактично, цими депортаціями були знищені й майже всі артефакти, що пов’язані з корінним населенням Криму. І коли черговий російський пропагандист каже, що Крим завжди належав Росії, то стає зрозуміло: це панування придбано кров'ю зокрема й греків, яких позбавили можливості жити на своїй землі.

«Так до кого ж цей рахунок? Чи маємо ми забути про це? Адже, фактично мій рід був спочатку виселений з Криму, а потім – й з Донеччини, - каже Федорчук. -  Виходить, що Російська імперія переслідує мій рід вже кілька століть. У мене не залишилося навіть фото родової хати, яку побудував мій прадід для своїх десятьох дітей, немає й фото самого діда. І це те, що болить дуже сильно, тому що цього вже не зможу показати ні своїм дітям, ні онукам, які колись будуть. Чи настане той день, коли я зможу привести своїх нащадків на могилу діда, його батьків, розказати історію не через інтерв'ю, як зараз, а просто - на кухні?»

Пан Станіслав риторично запитує: а чи взагалі сприйматимуть наші нащадки, взагалі, цей пласт нашого минулого, як своє?  Чи не поглине їх інтеграція, яка чомусь зараз читається, як забування свого? 

«Мені здається, що це тоталітарний підхід, якась радянщина - вимагати від нас забувати. Це ж вже було: інтегруватися в завод, в мономісто, бути частиною великого класу працівників. Де головне - твоя функція, а не те, ким ти є, ким є твої батьки, яку ідентичності вони зберігали та намагалися передати своїм дітям, - каже він. -  Ми можемо просто втратити нашу історію. А натомість вона буде написана окупантами. І ось вони не пошкодують на свої маніпуляції ні книг, ні фільмів. І знов знищать наші цвинтарі, і наші могили. Бо для них заявити права - це позбавити нас своєї історії, щоб ми були вимушені не писати свою, а спростовувати їхні міфи». 

Коли Станіслава запитують, хто він за національністю, каже – українець. А належність до надазовських греків – це одна зі складників його ідентичності. Але йому дуже болить історія народу, який пережив примусову депортацію, масове знищення, поставлений нещадною репресивною системою перед необхідністю відмовлятися не тільки від власної землі, вільної думки, а й навіть від власної мови. Бо історія урумів та румеїв - це історія його рідної України.  

Єлизавета Гончарова

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.