Троянди за колючим дротом: де росіяни утримують полонених українок

Ніхто не знає точно, скільки українських жінок зараз перебувають у російському полоні. Рік тому правозахисні організації мали дані про 300 жінок. В Координаційному штабі з питань обміну полненими називали інше число — 400 жінок. З початку повномасштабного вторгнення Україні вдалося звільнити з полону 259 жінок, в тому числі і 49 цивільних. Проте сотні ще залишаються у російських катівнях. Міжнародні звіти фіксують системні порушення прав людини: тортури, сексуальне насильство, катування електричним струмом — всі ці знущання стають частиною страшної повсякденної реальності в’язниць і фільтраційних центрів.

Українських жінок — і військових, і цивільних — Росія розміщує в різних типах ізоляції, що разюче відрізняються формально, але однаково перетворюють життя на нескінченну боротьбу за виживання. Найчастіше їх утримують у слідчих ізоляторах як у Росії, так і на тимчасово окупованих територіях. СІЗО в Ростові, Таганрозі, Донецьку чи Луганську стають першою станцією, куди жінок привозять після затримання. (Виключенням лише було ДІЗО Оленівки, де утримували полонених жінок з Маріуполя). Тут проводять допити, тримають у повній інформаційній ізоляції та антисанітарії та часто використовують психологічний і фізичний тиск. Окремі жінки розповідають, що місяцями не знали навіть того, у якому регіоні вони знаходяться, — російська система полону розрахована на те, щоб стерти людину зі світу.

Після «судів» — формальних, сфабрикованих і позбавлених будь-яких ознак правосуддя — українок етапують до виправних колоній. Це вже глибока Росія: Мордовія, Краснодарський край, Ростовська область. У колоніях жінки потрапляють під режим виснажливої праці, щоденних принижень і медичної занедбаності. Військовополонених інколи намагаються «перевиховати», цивільних — залякати, щоби вони слугували доказом у пропагандистських сюжетах.

Та найбільш небезпечними й невидимими залишаються таємні місця утримання. Підвали адміністративних будівель, переобладнані кімнати комендатур, приміщення МГБ так званих «ДНР» і «ЛНР», занедбані фабрики та підземні коридори — саме тут жінки зазнають найжорстокіших катувань. Ці місця не існують на папері, про них немає згадок у документах, а тому міжнародні місії не мають жодного доступу. Саме тут, у повній тиші, українки зникають на місяці й роки.

Ще одна ланка цього ланцюга — транзитні та «фільтраційні» центри, де жінок тримають перед етапуванням. Часто це спортзали, шкільні класи, переобладнані адміністративні будівлі. Тут полонених змушують проходити принизливі «перевірки», вибивають свідчення, погрожують родичам. Багато хто називає ці місця найстрашнішими, бо саме тут відбувається перший контакт із російською каральною системою.

Окремо стоять військові частини та підвали підрозділів армії РФ. Жінок-військових нерідко утримують саме там — у секретних кімнатах, без будь-якого статусу чи реєстрації. Вони стають «живими трофеями», засобом помсти або елементом психологічного тиску на українське суспільство. Саме в таких умовах катування найжорсткіші, а шанси вийти на волю — найнижчі.

Журналісти «Новин Донбасу», «Кавун.City» та РІА «Південь» зібрали історії жінок, які пережили російські катівні. Ось їхні історії.

Ольга Бондаренко з позивним Мата

«Новинам Донбасу» пощастило поспілкуватися з Ольгою Бондаренко з позивним Мата, ветеранкою та психологинею, офіцеркою НГУ відділу психологічної реабілітації, яка сама має досвід полону.

Ольга — донеччанка, тому протистояння російській агресії для неї розпочалось з 2014 року. Дівчина завжди мала патріотичні погляди, тому сприйняла появу невідомих осіб в балаклавах та зі зброєю у рідному місті як явище вкрай вороже. З досвіду Криму вона зрозуміла, що це перший етап війни, яку вона бажала не допустити.

Ольга Мата Бондаренко. Скріншот відео youutbe-каналу Для Обраних

Коли натовп з проросійськими лозунгами брав штурмом Донецьку ОДА, Ольга Бондаренко перебувала під стінами будівлі та намагалася їх зупинити, але це завершилось невдало. Її просто облаяли та побили.

Наприкінці травня 2014 року Ольга вступила до лав добровольчого батальйону «Донбас» і служила там діловодом. З 2015 року несла службу в Маріуполі. Всю широкинську операцію Мата виконувала обов'язки зв'язкової. Коли «Донбас» демобілізували за наказом президента, Ольга вирішила продовжити службу. На той час вона обрала «Азов».

«Надійшла хороша пропозиція та я погодилася. Хлопці їздили на полігони та навчання, а я несла службу в гарнізоні. Заступала як помічник оперативного чергового. Десь було одноманітно, десь цікаво, з огляду на всю "азовську" специфіку», — ділиться спогадами військова.

Під час початку повномасштабної війни та оборони Маріуполя вона продовжувала служили в полку «Азов». Ольга каже, що складно пояснити об'єм інформації, з якою доводиться працювати зв'язківиці під час активних бойових дій, які були у Маріуполі.

«Ти передаєш накази, керуєш доставкою боєкомплекту, розводиш групи по позиціям, отримуєш інформацію про те, що потрібно когось евакуювати. І все це за умов того, що 20 загиблих на день вважається дуже добрим днем. Просто емоційно усуваєшся від цього та працюєш на автоматі», — пояснює Ольга.

На раз життя Ольги опинялося просто на волосині. 15 квітня 2022 року авіабомба пробила бункер, де знаходилась Мата. 17 бійців загинуло одразу. Її врятувало тільки те, що в ту хвилину вона вийшла покурити на вулицю.

Попри це Ольга Бондаренко себе героїнею не вважає. «Я не бойова одиниця, а підтримуюча. Ті, хто вів бої у місті — вони герої, ті хто загинув, та ті що досі у полоні», — каже вона.

Ольга Бондаренко вийшла з оточенного заводу «Азовсталь» за наказаом 17 травня 2022 року та пробула у неволі до 10 квітня 2023 року. Утримували захисницю в ДІЗО Оленівці на окупованій частині Донеччини, та в СІЗО Таганрога в Ростовській області РФ. Зараз Ольга може казати про полон виходячи з власного досвіду, та як професіонал, комбінуючи ці дві позиції, які підсилюють одна одну.

«Якщо казати про жінок-військовослужбовиць, то частіше за все їх утримують окремо від чоловіків. Але коли затримують велику групу людей то на перших етапах утримування, які можуть бути в гаражі чи підвалі, жінок можуть не відокремлювати. Сегрегація відбувається пізніше», — каже фахівчиня.

Ольга Бондаренко каже, що ключовий момент утримування жінок у полоні такий, що крім буденних знущань, голоду та принижень, нема дотримування основного правила — обшуки та перевірки жіночих камер повинні робити жінки-працівниці колоній.

«По факту, коли я знаходилась у ДІЗО у Оленівці, наглядачами були тільки чоловіки. В Таганзорі у СІЗО було три зміни працівників, серед яких були жінки та одна суто чоловіча. А на перевірках камер були представники тюремного спецназу які торкались нас при обшуках. Ти стоїш обличиям до стіни та точно сказати хто це робить не можеш», — розповідає вона.

Ольга Бондаренко додає, що у жінок інший больовий поріг тому і побиття та катування вони переживають інакше. «Я не кажу, що над жінками не знущаються. Але все одно менше ніж над чоловіками. З власного досвіду можу додати, по відношенню до жінок фізична сила була мінімально. У нас не було занадто "гарячих допитів", тому нас не "забивали". Але я чула допити чоловіків. Там кати точно не стримувались. Надмірна жорстокість щодо жінок, я вважаю, скоріш виключення», — каже Ольга Бондаренко.

Зараз психологиня спеціалізується саме на адаптації та працює з реінтегрантами, поверненими з російського полону. Вона впевнена, що це унікальний та не легкий шлях для кожного, хто мав досвід примусової ізоляції. Однак щодо жінок вона має певні зауваження.

Після обміну фокус адаптації жінок — це більше про родину на налагодження комунікації з близькими для неї особами, в той час коли чоловіки прагнуть знайти себе знов у соціумі через активну трудову чи службову діяльність.

«Чоловік — військовий, який був у полоні, може повернутися на службу після медичної реабілітації. Чоловіки повертаються до своєї діяльності чи до чогось дотичного. У випадках жінок, яких я знаю, трошки не так… Полон — це складно для всіх. Довга розлука з чоловіком та дітьми та повернення додому скоріш змусить жінку бути весь час в колі родини. Але «Азовські» жінки повернулись на службу майже всі», — каже Ольга Бондаренко.

Кримська правозахисниця Ірина Данилович

Кримську правозахисницю Ірину Данилович росіяни затримали у її рідній Феодосії у квітні 2022 року. Також у травні у Херсоні затримали іншу Ірину — Горобцову: волонтерку, яка допомагала під час окупації херсонцям з ліками. Обидві досі перебувають в полоні росіян, як і десятки інших жінок з окупованих Росією територій України. Кавун.City розповідає, що відомо про умови, в яких перебувають жінки.

Ірину Данилович засудили до 7 років позбавлення волі у грудні 2022 року. Окупанти визнали її «винною» у носінні вибухового предмета, який нібито виявили у її сумці під час викрадення ФСБ. Перед винесенням «вироку» «суд» перебував у нарадчій кімнаті протягом 17 годин.

У тюрмі стан здоров’я Ірини поступово погіршувався. Їй відмовляли у медичній допомозі. Лікарка-отоларинголог, яку прислали до журналістки, жодного медичного висновку не надала й цинічно заявила, що жінку необхідно відправити до психіатра, явно натякаючи на «надуманість» проблем зі здоров'ям у полонянки. Це був березень 2023 року. Вже влітку того ж року стало відомо, що Ірина втратила слух на одне вухо.

За даними Крим.Реалії, Ірину Данилович тримають в жіночій колонії в Зеленокумську (це Ставропольський край Росії).

У листопаді 2025 року у Празі відбулося щорічне вручення премії «Історії беззаконня», лауреаткою якої стала Ірина Данилович. Під час церемонії правозахисники озвучили нелюдські умови, в яких уже кілька років перебуває політув’язнена. Так, у бараку на 120 осіб дуже погане опалення, і взимку на стінах намерзає лід, а влітку вода у крані була з трупним запахом, оскільки в трубі застрягло тіло мертвої тварини. При цьому протягом усього часу Ірина Данилович позбавлена можливості отримувати необхідні ліки і сильно страждає від мігрені та болю у вухах, повідомили правозахисники.

Як вдалося з’ясувати кореспонденту Крим.Реалії, після розголосу цих фактів і проведеної співробітниками прокуратури перевірки, ситуація абсолютно не змінилася. Щоправда, з ув’язненими була проведена роз’яснювальна робота про те, що єдиним результатом їхніх скарг може стати відправлення до штрафного ізолятора, умови утримання в якому є небезпечними для життя та здоров’я.

Ірину Горобцову викрали у Херсоні за допомогу землякам

Ірину Горобцову викрали у Херсоні 13 травня 2022 року — у день її народження.

Понад два роки жінку незаконно утримували у Сімферопольському СІЗО №2. Росія звинуватила Ірину у «шпигунстві» та «передачі даних ЗСУ», використавши це як привід для репресій та ізоляції. Хоча Ірина в Херсоні під час окупації допомагала містянам з медикаментами та підвозила медиків на роботу з передмістя, адже росіяни блокували будь-яку логістику. Втім, це не завадило росіянами засудити Горобцову до 10 років і 6 місяців ув’язнення у колонії загального режиму.

Ірину Горобцову викрали у Херсоні 13 травня 2022 року – у день її народження

У березні 2025 року Ірині Горобцовій вдалось передати листа-звернення через своїх друзів. Вона звертається до Президента України Володимира Зеленського з проханням докласти всіх можливих зусиль, аби звільнити полонених українок.

«…Свого часу кожна з нас із готовністю відгукнулася на запит про допомогу від нашої країни, через що ми опинилися під вартою в російській федерації. Тепер ми самі потребуємо допомоги. Саме тому я звертаюся до осіб, уповноважених українським народом на захист інтересів кожного громадянина і громадянки нашої держави. Ми благаємо провести цивільний обмін і додати до нього всіх громадянок України, що перебувають у російській неволі. Це наш сигнал SOS, і ми хочемо бути почутими, адже ми занадто довго чекали можливості звернути увагу на нас і нашу біду…»

Ірина розповідала, що росіяни годують бранок їжею, якої українські господарі не дали б навіть свиням. Лише завдяки посилкам від рідних Горобцова має доступ до нормальних продуктів, але такі посилки — рідкість, адже росіяни максимально блокують такі передачі. Також у Ірини є спеціальний рахунок, на який близькі переказують гроші. За ці кошти айтівиця може купувати щось у СІЗО, наприклад, мило для так званого банного дня. У камерах душу немає, тому раз на тиждень 40 жінок водять митися в спільний душ.

З ліками — проблема. В Ірини аневризма головного мозку. Через це вона мусить приймати ліки на постійній основі, однак доступу до них немає. За словами подруги, яка передала листа і має зв’язок з Іриною, на ліки потрібен рецепт, а для цього російський лікар має поставити Ірині діагноз. Однак ніяких медичних оглядів у СІЗО не проводять, а проти мігрені Горобцовій пропонували звичайний анальгін.

У листі до сестри Ірина писала, що головний біль зводить з розуму. Найчастіші причини її мігреней — брак сну та нервове перенапруження. Рідні пробували передавати необхідні ліки посилкою, однак через відсутність рецепта вони не дісталися адресатки. Якось в Ірини виник сильний біль у серці. Фельдшера тоді так ніхто й не докликався, а допомогу жінці надавали її співкамерниці.

Як повідомляв Укрінформ, Ірина Горобцова з 19 липня 2025 року перебуває у виправній колонії №2 у селищі Явас, Республіка Мордовія (РФ).

Оксана Сенеджук отримала найбільший термін позбавлення волі серед кримчанок

Українка Оксана Сенеджук отримала найбільший термін ув’язнення серед кримчанок — 15 років позбавлення волі. Громадянку України в РФ звинуватили у державній зраді країні-агресорці.

Оксана Сенеджук

За сфабрикованими даними російських «правоохоронців», Оксана Сенеджук нібито передавала відомості про кораблі Чорноморського флоту РФ українській розвідці, стверджували російські обвинувачі. Втім, суд був закритим, матеріали засекречені. Оксана Сенеджук — філологиня та українська активістка. Російські силовики її неодноразово викликали на допит через проукраїнську позицію. А до арешту в серпні 2024 року вона перебувала на підписці про невиїзд. До окупації Криму Сенеджук працювала у відділі внутрішньої політики Севастопольської міської адміністрації та у Науково-дослідному інституті містобудування і архітектури.

Оксану Сенеджук росіяни етапували до жіночої колонії № 7 у місті Улан-Уде.

Тетяна Бех розклеювала у Мелітопольському районі патріотичні листівки

30-річна уродженка Мелітопольського району Тетяна Бех одна з перших потрапила у полон. У 2022 році вона розвішувала по місту патріотичні листівки.

Після затримання її доставили спочатку у будівлю «Мелітопольської Самооборони», яку окупанти захопили в перший же день і організували там свою катівню. Тетяну завели в кімнату, де стояв страшний сморід. «Там уже було чоловік п'ять, напевно. Одні чоловіки. У кутку стояло відро, накрите ганчіркою, туди всі ходили в туалет. У кімнаті були тільки столи, на яких спали люди. Вночі до нас ще одного чоловіка закинули. Він порушив комендантську годину — вийшов собаку прогулювати. Так його просто із песиком і посадили», - розповідає РІА Південь Тетяна.

Того разу дівчині пощастило і її відпустили. Але вже через декілька місяців за Тетяною прийшли знову. Цього разу її відвезли в будівлю колишнього шостого відділку на вул. Чернишевського.

«Відвели мене у внутрішній двір. Там стояв залізний ящик, приблизно 2 метри завдовжки, завширшки і заввишки (морський контейнер, — авт.). Всередині було дві лавки і стільчик. Ну й води трошки. Пити її було неможливо. Вона моторошно смерділа. Я там просиділа, напевно, години дві. Це був серпень. Спека, задуха, як у сауні. Метал нагрівається. Я поливала себе смердючою водою і вона просто випаровувалася за дві хвилини», — розповідає про пережите «РІА Південь» Тетяна.

До туалету доводилося ходити в невелике відерце. Коли воно переповнювалося, дівчина виливала вміст у щілину, і сеча розливалася по двору. У сорокаградусну спеку в морському контейнері було нестерпно душно.

«Коли я попросилася в душ, мені запропонували, щоб я роздяглася і вийшла у двір, а вони були готові поливати мене зі шланга. Але я відмовилася», — згадує Тетяна про приниження, які їй довелося пройти.

Через 9 днів дівчину перевели до слідчого ізолятору в одиночну камеру. У коридорі весь день голосно грала музика суїцидального характеру, пісні про Донбас, гімн Росії. Крім психологічного тиску, окупанти в такий спосіб заглушають крики полонених під час тортур. Стіни в камері-одиночці, де перебувала Тетяна, були залиті кров'ю.

Загалом дівчина провела в камері 44 дні. На щастя, її не катували. Але змусили знятись у пропагандистському кіно на «РИА Новости». А потім депортували через КПП у Василівці. Дівчина пішки йшла дорогою устеленій мінами до Запоріжжя.

Тетяну Плачкову закатували до смерті

Ще одну полонену з Мелітополя окупанти замордували до смерті. Мова йде про Тетяну Плачкову — власницю кафе «Аліса». Разом з чоловіком Олегом її затримали у ніч з 25 на 26 вересня 2023 року.

Озброєні люди у військовій формі спочатку провели у помешканні подружжя обшук, а потім вивезли у невідомому напрямку. Майже пів року Людмила Мельникова — донька Плачкових, не знала, де її батьки. Ні звернення до українських правоохоронних органів, ні запити до окупантів результатів не давали. Аж раптом у лютому 2024-го Людмила з власних джерел дізналася, що її мама впала в «кому невідомого походження» й перебуває в реанімації мелітопольської лікарні. Лікарі не знають, чому Тетяна була в такому стані, однак запевняють: росіяни не відразу привезли її до лікарні, а близько тижня утримували в якомусь іншому місці.

«Ми не знаємо, де вона лежала, тому що медики кажуть, що пролежні доволі значні. Можливо, щось робили з нею, щоб синці прибрати», — припускає Людмила.

Так званий слідчий не пускав до Тетяни її літню матір, не дозволяв перевезти жінку до іншої лікарні, оскільки її «підозрювали» у шпигунстві.

Людмила звернулася до Міжнародного Червоного Хреста із проханням простежити за наданням медичної допомоги її матері, але в організації заявили, що не мають доступу до тимчасово окупованих територій. Також вона просила ФСБ дозволити перевезти Тетяну до медзакладу на підконтрольній українському уряду території. Проте поки Людмила чекала на рішення, 23 травня її мама померла. Їй був 51 рік.

У «документах» про смерть росіяни заявляють, що у Тетяни були пневмонія, набряки легенів і головного мозку, але причин такого стану не зазначають. Також окупаційна «прокуратура Запорізької області» пише, що жінка померла в липні, а не травні.

Викрали журналістку на пенсії Ірину Левченко

У травні 2023 року окупанти викрали Ірину Левченко — членкиню Національної спілки журналістів України, разом з чоловіком Олександром. Свідки бачили, як 6 травня сімейну пару зупинили прямо на вулиці військові. Далі були обшуки в квартирі подружжя. Після того, подружжя перестало виходити на зв’язок.

Ірина Левченко – член Національної спілки журналістів України. Фото із соцмереж

Левченко добре відома мелітопольцям — вона багато років писала про рідне місто для місцевих газет, проте кілька років тому вийшла на пенсію. Сестра журналістки Олена Руденко розповіла РІА «Південь», що Ірину утримували спочатку в Мелітополі.

«Нам передали, що вона тримається, жива, перебуває на території Мелітополя, вони її не вивезли. Передали, що годують два рази на день, два рази виводять на прогулянку і в туалет, сухпайок дають, а для жінок щось є на кшталт ліжка. Ось такі умови. Більше нічого неможливо дізнатися, питати немає в кого», — повідомила співрозмовниця.

Через рік чоловіка Олександра випустили. Він наразі залишається в окупації.

Ірину перевели з Мелітополя у Донецьке СІЗО. Справу досі не передали до суду. У чому звинувачують журналістку, теж не відомо.

Анастасія Глухівська з команди РІА «Південь»

Серпень 2023 року став трагічним для команди РІА «Південь». В російський полон потрапила і наша колега Анастасія Глуховська. До повномасштабного вона працювала на сайті РІА Мелітополь.

Анастасія Глухівська – журналістка. Фото із соцмереж

Анастасія перестала виходити на зв’язок. Через декілька тижнів на російських телеканалах показали кадри, як у квартиру до Анастасії приходять російські військові із зброєю без маркувань і шевронів з закритими обличчями, проводять обшук, надягають кайданки на руки Насті і виводять її у двір до автівки.

Але матері Анастасії, яка перебуває в окупації, російські силовики повідомляли, що вони не затримували Анастасію. Факт ув’язнення вони не визнавали рівно рік.

У 2024 році редакції РІА «Південь» вдалось поспілкуватись із колишньою полоненою, яка перебувала в одному ангарі на заводі «Руслан комплект» у Мелітополі разом з Анастасією. Жінка розповідала, що Настя просила в неї ліки від серця. Зазвичай їх потребують ті, кого допитують струмом. Анастасія казала, що її теж допитували струмом.

«Вона заходила в камеру лягала і весь час лежала мовчки. Один із наглядачів навіть просив мене придивитись за Настею, як вона себе почуває», — розповіла колишня полонена.

Згодом ця полонена бачила прізвище Анастасії в журналі в Приазовському ІВС Мелітопольського району.

Від рідної сестри Анастасії редакція РІА Південь дізналась, що Настю спочатку перевели з Мелітополя у СІЗО до Таганрогу, а потім у Кізел Пермського краю. Саме в цій тюрмі закатували до смерті мера Дніпрорудного Євгена Матвєєва і українську журналістку Вікторію Рощину.

Журналістам «Слідство.Інфо» вдалось поспілкуватись з полоненими, які перебували у ці в’язниці. Більше того один із полонених чув, як Анастасія Глуховська називала своє ім’я у лікарні СІЗО міста Кізел.

«Нас привезли у Кізел десь в кінці листопада, на початку грудня. Я захворів. Там щойно ти прокинувся — вмикали гімн [Росії]. Увімкнувся гімн, і я вперше за 28 років втратив свідомість. Потім мене повели до лікаря, зробили флюорографію. Виявилося, що у мене чи то запалення легенів, чи то пневмонія була. Мене водили до лікарні на ін’єкції. Я стояв чекав своєї черги і почув прізвище Насті», — каже колишній військовополонений Євгеній Шолудько. .

Міжнародна організація «Репортери без кордонів» надсилала запити до СІЗО у Кізелі, Міноборони РФ та Федеральної служби покарань із питаннями про те, де утримують Анастасію. Проте від жодної з установ відповіді не отримала.

«Анастасія Глуховська ув’язнена інкомунікадо (статус, коли не визнають факту затримання і не висувають жодних обвинувачень, — ред.). Це означає, що ми не знаємо, де вона, яка ситуація у неї. І Росія ніколи не підверджувала, що вона ув’язнена у них», — говорить представниця «Репортерів без кордонів» в Україні Полін Мофре.

«Слідство.Інфо» має у своєму розпорядженні лист від слідчого комітету РФ, який фактично означає, що за 2 роки у неволі Глуховській так і не висунули жодного офіційного звинувачення.

«Щодо Глуховської А.Е. процесуальні перевірки не проводили, кримінальні справи не порушували, слідчими управління вона затриманою не була», — йдеться у офіційній відповіді слідчого комітету Росії.

Міжнародній організації Червоний Хрест вдалось підтвердити факт утримання Анастасії Глуховської у СІЗО міста Кізел.

Незважаючи на місяці та роки у підвалах та колоніях, незважаючи на тортури, ізоляцію та постійний психологічний тиск, українські жінки, які перебувають у російському полоні, залишаються символом незламності. За даними українських правозахисників, десятки з них досі утримуються без доступу до адвокатів та медичної допомоги.

Керівниця ГО «Нумо, сестри», колишня полонена та правозахисниця Людмила Гусейнова вважає, що офіційні дані про кількість жінок у російському полоні сильно занижені. Вона стверджує, що близько двох тисяч жінок можуть перебувати у російських катівнях. Жодна з них не має бути забута. Росія має звільнити всіх, кого вона незаконно утримує у своїх катівнях.

Визволення українок — це питання наполегливості держави, міжнародного тиску та позиції суспільства.