Історія про донецький мітинг, велику бороду і повітря свободи

Пан Андрій Бузін каже про себе - "колишня" людина. Він має специфічний гумор, який зазвичай можна помітити у представників «технічної інтелігенції». Бо він металург з Донецька...

Звичайна людина з радянським минулим

Людей його віку сьогодні багато хто називає – «совок» та «пенсія», натякаючи на схильність до ностальгії щодо «ковбаси за два двадцять», а якщо узнають про територіальність – ще й обов’язково припишуть любов до «руського міру».

Гуляючи у столичному ботанічному саді, де у перший теплий день травня, наче не довіряючи приходу весни, все почало буяти, він каже: 

- Пишуть, що увесь травень буде погода, як у листопаді. Холодна весна, холодне літо. Календар погоди повністю співпадає з календарем 1953 року. Сподіваємося…

Ми говоримо про тоталітарні режими, які приречені на самознищення. Про спротив, без якого неможливий суспільний прогрес. Він зовсім не схожий на революціонера, хоча майже одразу говорить, що це його ідеологічне кредо.

Худорлявий, трохи незграбний, в окулярах з великими діоптріями, зі смішною борідкою.

Згадуючи патріотичний спротив донеччан чи луганчан на початку російської агресії, ми часто говоримо про тих, хто продовжив свій активний шлях відданості Батьківщині й після окупації частин областей. Журналісти, відомі волонтери, добровольці, громадські активісти – це той аргумент, який згодні визнавати навіть ті, хто особливо скептично налаштований щодо патріотичності Донеччини чи Луганщини. Але часто, на жаль, з обмовкою – але ж там таких було небагато?!

Бо такими, як пан Андрій, рідко хто цікавиться: звичайна, зовсім не героїчна людина з Донеччини, життя якої кардинально змінилося у вирії великої історії. І ця історія – про те, як довелося робити вибір, що для багатьох мешканців сходу України виявився неочікуваним навіть для них самих.

Хто я такий, щоб заважати молоді

- Я був у КПРС, а як же. А хто не був? – іронічно каже він. – Я, якщо хочете, абсолютно зразкова радянська людина: народився у 1960 році у Донецьку, разом з батьками переїхав до Бахмута: ви ж ще пам’ятаєте, як він тоді називався? - каже він. - Батько мій колись був цілим начальником Науково-дослідного інституту солі. Я закінчив технікум, інститут. І з 1989 року повернувся у Донецьк, на ДМЗ: спочатку цеховий конструктор, потім керівник технічного бюро. Головне у цій роботі те, що наді мною було небагато начальників!

Пан Андрій сміється, розповідаючи, чому увесь цей час він жив у гуртожитку: квартиру у той, вже «антирадянський» час на ДМЗ отримати було складно. 

- Щиро скажу: розпад Союзу я сприйняв, як особисту трагедію. Тризуб, синьо-жовтий прапор – для мене були незрозумілими символами. Але дивлячись, як мої племінники росли вже в ІНШІЙ країні, і це були справжні символи їхньої Батьківщини, я зрозумів – це і є майбутнє. А хто я такий, щоб заважати молоді будувати своє майбутнє?!  

Пан Андрій розповідає, що вивчення історичних документів та інформації про «таємниці» радянського минулого для нього, який тільки у ранньому дитинстві трохи застав «хрущовську відлигу», теж почалося вже з надбанням Україною Незалежності. Він свідомо пішов до партії соціалістів, мав досвід роботи й на виборах, де за президентський пост змагалися Віктор Ющенко та Віктор Янукович. 

- Я був членом комісії, спостерігачем, навіть одного разу був кандидатом у району Раду від Соцпартії, - перераховує свій політичний досвід пан Андрій. – Бачив усе: погрози, залякування, підставних людей та неіснуючі партії… Але тільки після Помаранчевої революції я вперше побачив, що таке дійсно чесні вибори. Соцпартія підтримала Ющенка, ми тоді всіма силами намагалися об’єднати представників помаранчевого табору, щоб протистояти усім тим дядькам з пістолетами від Януковича. На нашій дільниці спостерігачами приїхали хлопці та дівчата, здається, з Хмельниччини. Сила на силу, ніяк інакше. Пам’ятаю цю ейфорію…

Ходив на мітинги з газовим ключем 

Він ходив на усі патріотичні мітинги, які відбувалися у Донецьку навесні 2014 року. Про них він дізнавався від племінників, бо вже не був у політичному авангарді, та й у соцмережах ще не дуже орієнтувався. 

- Перший був у Донецьку 4 березня. Всі наголошували – тільки без зброї, не піддаватися на провокації. Але я клав у кишеню газовий ключ  - про всяк випадок. Спочатку наче більш-менш обійшлося без втрат. Але потім, самі ж знаєте, як воно… - каже пан Андрій. – Я тоді ще був трохи ж молодший, міцніший, без бороди. До речі, хотів пообіцяти не голитися, поки не повернуся до Донецька. Уявляєте, яка б зараз в мене була борода? 

На одному з мітингів до нього хтось крикнув: «Давай в свой Львов, фашист!». На що пан Андрій дістав пропуск на ДМЗ, мовляв, а ваші документи, шановний? 

- Він розлютився, страшне. Я вже й газовий ключ дістав, думав, будемо битися, але тоді мене за плечі і відтяг звідти. На мітингу, де вбили Дмитра Чернявського, мені просто пощастило – я повертався з нього не тим шляхом, куди побігли орки, - каже пані Андрій. – А  17 квітня нам здавалося, що ми перемогли! Йшли по вулиці, з прапорами, машини нам сигналили, політики якісь на мітинг приїхали. А вже на мітингу 28 квітня я побачив, як височенний хлоп замахується дубинкою на мого племінника. Майже інстинктивно кинувся на нього. А далі – не пам’ятаю нічого…

З переламом основи черепа закривавленого пана Андрія відвезли до лікарні Калініна. Де до нього почали приходити журналісти зокрема іноземні, яким він розповідав, що не розуміє: чому цих людей з триколором не розгонить українська армія?

- Я швидко став, як то кажуть, медійним. А потім прийшла до палати жінка, яка пошепки сказала: вам не можна знаходитися на території області. Родичі мене звідти й вивезли: чорні окуляри, кепка, щоб бинтів не було видно. Десь під Дніпро. Наступної ночі до палати прийшли. Вбивати мене. А мене нема – все, пташка улетіла, - сміється пан Андрій, показуючи дулю. 

Вже потім була довге лікування в столичній клініці, реабілітація, спроба повернутися на роботу, коли колишні колеги відвертали очі, мовляв, ти ж «політичний», не варто. Поки завод працював ще за українськими правилами, зарплатню давали гривнями і ніхто не вимагав іншого паспорту, пан Андрій ще намагався триматися за роботу. Щосили хотів бути корисним навіть там. Інколи, дивлячись, як окупанти везуть по вулиці якусь підбиту пушку, подумки посміхався, вираховуючи, чи не про цю саму він написав «надійній людині», коли її тільки везли на позицію. 

- Але стало зрозуміло, що це не закінчується. Я повернувся у Бахмут, де в мене була спадщина – квартира від мами. Племінники виїхали до Маріуполя, вони й досі кажуть: ми у Донецьк ніколи не повернемося. А сестра залишилася і померла. Від загострення туберкульозу, бо певний час ні ліків, ні їжі нормальної й не було, - з сумом каже пан Андрій. – Але мені здається, від задухи вона померла. Не було змоги там дихати вільно нормальній людині. 

Наново. І ще раз наново

У Бахмуті чоловік приєднався до патріотичного руху, який там був налаштований не тільки на волонтерську допомогу, а й на наповнення простору українським культурним контентом. Диспути та презентації до річниць важливих подій, мітинги, вшанування полеглих земляків – на усіх цих заходах обов’язково був пан Андрій. З кимось дискутував, когось підтримував, але за ці роки став своїм у великій патріотичній спільноті міста. Йому було зручно бути пліч-о-пліч разом з тими, хто не ностальгував за росією як «обрізаною формою» Радянського Союзу. 

- Вже у Бахмуті я офіційно оформив інвалідність через тут мою травму. Вийшов на пенсію раніше строку. От так «руські» мені «підсобили» з пенсією, - знов посміхається пан Андрій. – Ще з заводу взяв собі кошеня, якого назвав Кіскас, так вдвох й жили не тужили…

Він любив мандрувати велосипедом по місту дитинства. Вивчив усі його околиці, побував у всіх промисловий печерах, нафотографував тисячі пейзажів рідної Донеччини. А ще влітку знайшов собі справжню «пенсійну» розвагу: на закинутих дачах шукав фруктові дерева. І, назбиравши врожай, що був покинутий та приречений згнити, варив смачні варення. Прижився... 

Був він і на останньому мітингу, на який зібралися містяни 23 лютого 2022 року. Тоді, каже він, не хотілося навіть вірити, що доведеться колись побачити це місто в руїнах.

- Племінники подзвонили вранці. Все, кажуть, велика війна… Посидів ще трохи, поки не зникла вода, газ, світло. І рушив з котом до столиці – в мене тут рідня. З якою до цього ми не дуже й спілкувалися. Подзвонив, говорю, прийміть бомжа. Ну, приїжджайте, кажуть, - розповідає пан Андрій. – Так і живу у малосімейці, що племінниця виділила. На 16 поверсі, усе на електриці. Цієї зими було дуже важко. Кіт мій помер, хворів дуже. Ми ж з Кіскасом двічі переселенці обидва… В мене діабет знайшли - вже тут. Стрес, кажуть. Ноги сильно болять – діабетична нейропатія…

Але попри це, пан Андрій інколи мандрує по столиці. Багато фотографує, має цікавий погляд на все, що навколо. Каже, у Бахмуті було краще: 5 хвилин – і ти вже за містом. А тут хіба на Щекавицю та Юрковицю сходив цього сезону.

Ну і на поховання загиблих земляків обов’язково приходить. Стає на одно коліно, щоб потім ледь піднятися, і злиться, що вже нічим іншим не може послужитися рідній країні. 

І каже, що досі найяскравішим спогадом його життя є український прапор на БТР біля блокпосту, коли він вперше виїжджав з Донецька до Бахмута…

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”/SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України”/SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Єлизавєта Гончарова