(Не) Втрачені артефакти української провінції: історія родини викладачів Горлівського інституту іноземних мов Галини та Віктора Докашенків

Наприкінці серпня 2026 року у київському в будинку-музеї М. Рильського з’явилася унікальна фотовиставка «Втрачені артефакти України», яку представила викладачка Горівського інституту іноземних мов пані Галина Докашенко. Фотовиставка є результатом наукового-освітнього проєкту «Історико-культурні пам’ятки української провінції».  Він виконувався  11 років з 2008 до 2019 рік, його учасники здійснили подорожі по всіх областях України. А знімкував усе її чоловік - Віктор Докашенко, доктор історичних наук, професор, колишній ректор та директор інституту, який, на жаль, помер минулого літа.

До останнього пан Віктор працював професором кафедри вітчизняної та зарубіжної історії Горлівського інституту іноземних мов, яка сьогодні носить його ім’я. Саме він - ініціатор та організатор переміщення навчального закладу в 2014 році на територію, підконтрольну Україні. Віктор Докашенко виховав кілька поколінь студентів інституту і завжди мав активну патріотичну позицію.

Свідомий та одностайний вибір

Сам виш, який має славетну історію на Донеччині, по-своєму теж унікальний. Він один з небагатьох закладів вищої освіти Донецької області, який був вимушений двічі переміщатися через війну та окупацію. І двічі зміг втриматися та активно відстоювати своє право продовжити роботу, навіть у складі іншого закладу. Те, що могло стати черговою болючою втратою регіону, завдяки колективу збереглося.

Горлівський виш успішно інтегрувався в освітнє та культурне середовище Бахмута, куди після 2014 року виїхала більшість колективу, і де їм надали приміщення та допомогли наповнити сучасними матеріалами та технічними засобами. Але головне, заклад став причиною пожвавлення справжнього молодіжного руху у старовинному місті: студенти, багато з яких саме через вступ до вишу мали змогу виїхати з окупації, брали участь у міських та обласних заходах, разом з педагогами самі ініціювали креативні проєкти, залучали міжнародні фонди та організації, були помітною складовою культурної спільноти. 

Галина та Віктор Докашенки усе своє життя присвятили цьому навчальному закладу: вона прийшла працювати у 1980 році, а він - у 1990. 

“У 2014 році у нас не було ніяких обговорень, тим більше - з'ясувань позицій щодо того, що відбувається. Це було настільки одностайне рішення, що ми просто робили, що треба”, - каже пані Галина.

Саме Віктор Миколайович ще у 1992 році очолив створений факультет не тільки іноземних, а й української мови. А коли став ректором, завжди наполягав на проведенні державною мовою  навчання і нарад та засідань Вченої ради. У закладі пам’ятають, як гостро він реагував на зауваження деяких колежанок щодо “говорітє нормальним язиком”.

Сім’я Докашенків, як й уся інститутська родина, поступово почали почуватися своїми у провінційному і трохи закритому у своїх традиціях культурному середовищі Бахмута. Музей, бібліотеки, співпраця з колегами з інших навчальних закладів міста — горлівчани виборювали своє право бути. Тож, усіх, з ким доля пов’язала їх у Бахмуті, подружжя згадувало з теплотою і вдячністю. Як і Часів Яр, містечко поруч, який радо надав прихисток освітянам-переселенцям: недороге житло, чудові краєвиди, неймовірний Будинок культури, зі співробітниками якого горлівчани започаткували та проводили щороку “Борисоглібські читання” на релігійно-етично-філософські теми.

“Водій автобуса на Часів Яр, з яким ми познайомилися, збирав всю нашу “горлівську діаспору” прямо з-під будинку інституту”, - з теплотою згадує той період пані Галина. Коли вони з Віктором Миколайовичем нарешті змогли купити квартиру у Бахмуті, навіть трохи скучали за “своїм Часів Яром”.

А буквально через кілька місяців почалася нова фаза війни. І скучати довелося вже за Бахмутом, який, як міг, допомагав пережити втрату дому.

Звичка втрачати, але відроджувати

Вони були змушені виїхати з Бахмута 7 квітня 2022 року: рішенням обласної адміністрації інститут евакуювали до Дніпра. Син, який на той момент вже доєднався до ЗСУ, наполягав, щоб батьки, чия громадянська позиція була відома, не залишалися під ризиком окупації. 

З серпня 2022 року пані Галина та пан Віктор жили у Києві, продовжували викладати у закладі, який попри винятково дистанційне навчання, продовжував набирати студентів. Open University з Британії, який вважається лідером у світі щодо онлайн навчання, допоміг створити закладу ще одну навчальну платформу. Багато вступників з територій, де йдуть бойові дій, багато — тих, хто опинився в окупації.

Інститут ще раз довів, що навчальний заклад - це не стіна, це люди: студенти, викладачі, співробітники. Це традиції інязівської родини, які виплекані більше ніж 75-річним досвідом роботи. І сьогодні він існує як Навчально-науковий інститут “Горлівський інститут іноземних мов” Донбаського державного педагогічного університету, бо стратегічно неправильно було б втрачати цей  освітянський артефакт.

“Втрачати надбання можна по-різному. Як на цій виставці, де ми зібрали 25 авторських фото, об’єднаних тематикою історії української державності від прадавніх часів (представлено результати археологічних розкопок катакомбної культури на Луганщині) до сьогодення ( арт-об’єкт «Серце України»). Особливість – всі фото  представляють українську провінцію, відсутні навіть фото з обласних центрів, - розповіла у своїй лекції на відкритті виставки пані Галина Докашенко. - Чому втрачені ці артефакти? Бо пошкоджені або повністю знищені під час російсько-української війни. Бо занедбані у попередні роки. Бо втрачені ментально, історично: ці артефакти приписували то польській, то російській історії. Чи може бути якийсь інший час, ніж зараз, щоб повертати нашу історію!”

Ця виставка вийшла дуже символічна. Вона про втрати, але вона водночас й про спосіб зберігання пам’яті. Автор фото, Віктор Докашенко, пішов з життя, і це непоправна втрата для рідних, друзів, колег, української наукової спільноти. Але його проєкт, який презентувала дружина, це спосіб зафіксувати, позначити, звернути увагу, а значить — зберегти від остаточного забуття. Значущість цих фото посилюється тим фактом, що частина представлених об’єктів вже реально не існують, бо знищені в результаті воєнних дій. 

Водночас існуючі об’єкти не завжди знаходяться у відповідному стані, що підтверджує необхідність спеціальної уваги до них.

“Виставка виконує ще одну важливу  роль в умовах сучасної гібридної  війни – вона розвінчує низку міфів створених сусідньої державою”, - впевнена пані Галина Докашенко.

Екскурсія по експозиції

1. На світлині - керамічна колекція з розкопок давнього кургану спільної археологічної експедиції студентів Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля  та Горлівського інституту іноземних мов Донбаського педагогічного університету  біля с. Хомівка  Сватівського району Луганської області. Знайдена у 2021 році в похованнях кераміка є ровесницею найдавніших пірамід у Єгипті. Стереотип про Донбас як «Дике поле» аж до ХVІ – ХVІІ ст. руйнується матеріалами експедиції.

“На жаль, ця колекція загадково “зникла” під час евакуації її у 2022 році. Цим займаються відповідні органи, але станом на зараз ми можемо побачити її тільки на світлинах”, - пояснила пані Галина. 

2. Херсонес Таврійський ‒ старогрецьке місто-держава в межах сучасного Севастополя, яке було засноване вихідцями з Греції в 422–421 рр. до н.е. Економічний і політичний розквіт припав на ІV–ІІ ст. до н.е. Свого часу місто було демократичною державою, основу економіки якої складало виноградарство, рибний промисел і торгівля. На знімку зображено залишки базиліки VІ ст. до н.е.

“Окупанти вивозять з Херсонеса усі артефакти. Залишається сподіватися, що хоча б ці стовпи викопати та вивезти їм не вдасться”, - коментує пані Галина.

3.Трипільське поселення-гігант, на базі якого в 2003 році було створено Державний історико-культурний заповідник «Трипільська культура», знаходиться між селами Легедзине та Тальянки (Черкаська область). Належить до III–IV тисячоліть до нашої ери. Займає площу 450 гектарів. Це було найбільше на той час відоме поселення людей, на території якого мешкало до 15 тисяч осіб. На світлині зображено реконструйовані помешкання трипільців.

“Заповідник проводить величезну роботу з визнання науковою спільнотою цих поселень протомістами, одними з найдавніших в такому  типі поселень. Підтримка держави та всіх небайдужих дуже потрібна йому сьогодні, аби не втратити  такої можливості” - зазначила пані Галина.

4. Пам’ятник княгині Ользі споруджено в 2008 році на місці давньоруського городища в м. Коростень Житомирської області. Автор пам’ятника І. С. Зарудний. У межах одного проєкту ним розроблені пам’ятники древлянському князю Малу, Малуші, юному князю Володимиру, Покрови Божої Матері та Добрині.

“В науковій і публіцистичній літературі активно обговорюють династичні аспекти Київської України-Русі і наявність  деревлянської гілки серед правителів держави засвідчує їх місцеве слов’янське походження” - підтримує цю не тільки наукову дискусію пані Галина.

5. Князь Святослав Ігоревич в 968 р. розбив військо Болгарського царства і облаштувався в Переяславці. Після цього, як стверджує «Повість минулих літ», заявив: «Не любо мені сидіти в Києві, хочу жити в Переяславці на Дунаї – бо там середина землі моєї». В 970‒971 рр. вів війну з Візантією. В 972 р. на дніпровському порозі «Ненаситець» князя було вбито печенігами. Пам’ятний знак встановлено в с. Нікольське-на-Дніпрі (Дніпропетровська область) на території дитячого оздоровчого табору.

“Пам’ятний знак знаходиться в зоні активних ворожих обстрілів і важко визначити його стан на сьогодні”. Цю фразу не один раз почули учасники заходу,  оскільки на виставці представлені історико-культурні пам’ятки, які розташовані в Сумській, Чернігівській, Дніпропетровській, Донецькій областях.

6. У листопаді 1097 р. в Любечі відбувся з’їзд князів, який формально зафіксував перетворення однієї суцільної держави на своєрідну конфедерацію напівнезалежних держав. На честь 900-річчя з’їзду у смт. Любеч Ріпкинського району Чернігівської області встановлено пам’ятник (скульптор Г. Єршов, архітектор  В. Павленко).

“Пам’ятник знаходиться в зоні активних ворожих обстрілів ” - знову із сумом констатує пані Галина.

7. На  світлині  зображено пам’ятник  Роксолані  (жовтень 1999 р., м. Рогатин, Івано-Франківська обл.) –  спершу наложниці, а потім дружині султана Османської імперії Сулеймана І Пишного. В українській літературній традиції ‒ Анастасія (1505–1558). За твердженням середньовічних істориків, була донькою священника з Рогатина. В  ХІХ ст. стало відомим і його прізвище ‒ Лісовський. Автор пам’ятника ‒ львівський скульптор Роман Романович.

Очі пані Галини заблищали і вона, змінивши сум на надію, висловила сподівання, що ця споруда буде і надалі  представляти одну із сторінок нашої історії. 

8. Ченці монастиря Різдва Пресвятої Богородиці 29 серпня 1561 р. завершили роботу над Пересопницьким Євангелієм. Це був перший відомий переклад Святого Письма з церковнослов’янської староукраїнською мовою. За проєктом архітектора Віктора Ковальчука в селі Пересопниця Рівненської області було відкрито культурно-археологічний комплекс. На світлині зображено фрагмент пам’ятника творцям Святині.

“Збереження цієї пам’ятки - наш спільний громадський обов’язок” - визначила історикиня.

9. Запорізька Січ ‒ назва військових і адміністративних центрів низового козацтва, що послідовно змінювали один одного з ХVІ по ХVІІІ століття. Відомо десять таких центрів. На острові Хортиця, що в Запоріжжі, реконструйовано так звану Хортицьку Січ (1552–1557 рр.). На фото ‒ фрагмент частоколу Хортицької Січі на фоні Дніпрогесу.

“На жаль, він частково зруйнований через постійні обстріли росії”, - каже пані Галина. 

10. Могила Данила Нечая, соратника Богдана Хмельницького. Прославився у битвах під Пилявцями, Збаражем та при штурмі Меджибозького замку. Не визнав Зборівської угоди й віддалився від гетьмана. Загинув біля містечка Красне, похований біля с.Черемошне Вінницької області.

11. Іван Дмитрович Сірко (1618 – 1680 рр.) ‒ легендарна постать в історії України. Від народження (народився з зубами), впродовж життя (мав властивості характерника) і аж до самої кончини (очікуючи смерть три дні лежав у труні) переслідували міфи. Учасник і організатор чисельних походів на турок і кримських татар. Після декількох перепоховань останки отамана знайшли спокій на меморіалі поблизу села Капулівка (Дніпропетровська область).

“Село Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області офіційно віднесено до територій активних бойових дій, що з меморіалом — невідомо”, - пояснює пані Галина.

13. Пам’ятник, зображений на світлині, встановлено на місці Конотопської битви. Їй передувала вдала оборона Конотопа, взятого в облогу 100-тисячним російським військом. Час облоги дав змогу І. Виговському сформувати наймані загони іноземців, залучити війська кримського хана та почати наступ. 8–9 липня 1659 р. об’єднана армія змусила російські війська відступити.

І знову відсутність точних даних і сум в голосі пані Галини: пам’ятник знаходиться в зоні активних ворожих обстрілів.

14. 30 жовтня 1708 р. на цьому місці відбулася зустріч українського гетьмана Івана Мазепи з королем Швеції Карлом ХІІ Ґуставом. Тут було прийнято рішення про формування військово-політичного альянсу та про спільні дії проти московського царя Петра І. Пам’ятний знак знаходиться в с. Дігтярівці Новгород-Сіверського району Чернігівської області. 

“Дві наступні пам’ятки ( 14 і 15) з Чернігівщини, яка на початку повномасштабного етапу війни опинилася в зоні активних бойових дій, а сьогодні перебуває в зоні активних ворожих обстрілів, тож наші сподівання на неушкодженість їх тануть кожного дня” - зазначає професорка.

15. В 1708 р. московські війська під командуванням Олександра Меншикова знищила гетьманську столицю Батурин. Мученицьку смерть без винятку віку та статі прийняли майже всі його захисники. Центром оборони стала Цитадель – дерев’яна фортеця, обмазана глиною. В 2008 р. її було відтворено на історичному місці. На повну автентичність споруди автори не претендують. 

16. Костянтин Гордійович Гордієнко був виборним кошовим отаманом запорізьких козаків у Чортомлицькій Січі (1702 р.). Противник політики російської імперії щодо України. Незважаючи на розбіжності у поглядах з гетьманом Іваном Мазепою, підтримав його в союзі зі шведами. Засновник Олешківської Січі. Похований на березі Дніпра (1733 р.) біля села Республіканець Херсонської області.

“Після підриву дамби Каховської ГЕС в червні 2023 р. могилу  затоплено” , - констатує пані Галина.

17. Максим Залізняк  – один із керівників гайдамацького повстання 1768-1769 рр., відомого під назвою Коліївщина. Представившись запорозьким полковником,  закликав народ до боротьби з поляками. В 1995 р. в   селі Медведівка Чигиринського району М. Залізняку встановлено пам’ятник.

“Збереження цього пам’ятника залежить від місцевої громади і сподіваюся вона свідома його значення для нашої історії” - відмітила пані Галина.

18. У центрі села Колочава (Закарпатська область) увагу привертає пам’ятник «Заробітчанам», споруджений 2011 року Петром Штаєром. Це своєрідний символ Закарпаття – прощання чоловіка із сім’єю. На боці висічено близько сотні імен колочавців, які загинули на заробітках за останні півстоліття.

“А ця пам’ятка є прикладом саме такої свідомої позиції місцевої громади, яка активно підтримує  інтерес до свого села і свого краю” - відзначила історикиня.

19. Залізниця Одеса–Балта – перша залізниця на території України (1865 р.). Її будівництво пояснюється винятковим значенням міста як торгового центру та необхідністю його прямого сполучення з портом. Річний оберт місцевих ярмарків сягав 1,5 млн. рублів.

“І знову в зоні активних ворожих обстрілів. Маю інформацію про пошкодження залізничної колії” - інформує присутніх пані Галина.

20. Десята провінція Бельгії. Саме так на початку ХХ століття називали місто Лисичанськ Луганської області. Маленька Бельгія була інвестором номер один для розвитку цього регіону. В лютому 2018 р. місто Лисичанськ отримало премію “Бельгійська спадщина за кордоном”, до складу якої увійшли лікарня (1911 р.) з першим у цьому  краї ліфтом,  будинки робітників та приміщення  адміністрації заводу. 

“Достатньо лише поглянути на ці сім акуратних двоповерхових будиночків, щоб засумніватися в старанно нав’язаній радянській міфологемі про нещадну експлуатацію іноземним капіталом місцевих пролетарів. Увесь цей житловий фонд було призначено для робітників заводу. Люди продовжували там жити до 2022 року.  Сьогодні, на жаль, ці будівлі зруйновано війною…”, - каже пані Галина.

21. У такому ж вагоні, що зараз стоїть на вокзалі станції Фастів-1, було підписано попередню угоду між УНР та ЗУНР. Урочисто Акт було проголошено 22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві. Цей день став офіційним державним святом ‒ Днем соборності України. Вагон встановлено в 1993 році, у 2001 у ньому відкрито музей. 

“На жаль, вагон — музей було пограбовано. А в минулому році Фастівські вокзали та територія залізниці зазнали сильних обстрілів та руйнувань”, - пояснює викладачка.

22. Меморіал пам’яті героїв Крут  ‒ меморіальний комплекс, присвячений битві під Крутами 30 січня 1918 року. До його складу входять монумент битви під Крутами, символічна могила-курган, каплиця, озеро у формі хреста, музейна експозиція, розміщена в старовинних залізничних вагонах. Меморіал знаходиться поблизу села Пам’ятне Борзнянського району Чернігівської області.

“Знову Чернігівщина, яка в зоні активних ворожих обстрілів, маємо віру в стійкість і пам’ятників також” - висловлює сподівання пані Галина. 

23. Верхня частина шахтно-пускової установки  (ШПУ) для балістичної ракети РС-22 (за класифікацією НАТО – «Скальпель»). Головний розробник ‒ КБ «Південне», виробник ‒ «Південмаш» (м. Дніпро). Глибина шахти ‒ 35 м., довжина ракети ‒ 23 м., діаметр ‒ 2,4 м., максимальна дальність польоту – 10 450 км. Знаходиться цей артефакт у Первомайську Миколаївської області.

“Ми втратили те, що могло допомагати нам зараз перемагати ворога. У людини, яка розповідала нам про цей експонат, текли сльози. Виявляється, він був одним з розробників цього комплексу. І ледь вмовив у свій час, щоб залишили хоча б це — для потомків ”, - каже пані Галина. 

24. Пам’ятник «Першим підприємцям 90-х» було відкрито в місті Слов’янськ (Донецька обл.) 18 грудня 2006 р. проєкт було запропоновано і втілено в життя головою Асоціації «Ділове сприяння» Олександром Шуткевичем. Виготовлено в Горлівській художній майстерні «Візантія». Глибина «розлому» постаменту символізує глибину прірви, через яку переступили люди, які втратили роботу після розвалу СРСР і зуміли вийти на нову для них стезю бізнесу.

“Слов’янськ - наша незламна фортеця на півночі Донеччини. Постамент має пошкодження. Більше інформації не маю”  -  знову із сумом заключає пані Галина.

25. Новий артоб’єкт, який було відкрито напередодні 30-річниці Незалежності України 23 серпня 2021 року в географічному центрі нашої країни – селі Мар’янівці Звенигородського району Черкаської області. Комплекс складається з 25 пар крил, які символізують всі області України і Республіку Крим. Білі сталеві крила прикрашені характерними для кожної області орнаментами, а в центрі комплексу під склом розташована скульптура серця. Це справжнє місце сили. «Саме тут б’ється серце, серце України»,  –  зауважив на його відкритті Президент України Володимир Зеленський.

“Віримо в те, що серце України буде битися ще багато-багато років. Сюди будуть приїжджати весільні кортежі, гості країни. Інакше просто не може бути” - підсумовує Галина Петрівна.

Ми завжди і неодмінно втрачаємо: трагічно або через необдумані рішення, не помічаючи втрат або оплакуючи їх щоденно. Втрачаємо час, рідних людей, кам’яні пам’ятники і спогади про події, важливі особисті дрібниці і артефакти світового масштабу. Війна позбавляє нас провінційних містечок і руйнує обласні центри. Але ми є, і навіть коли нам здається, що втрачати вже нема чого, варто пам’ятати, що головне надбання України — це українці. Які, як родина Докашенків, можуть та хочуть відроджувати і досліджувати, рятувати та пояснювати. І вірити попри все.    

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”/SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України”/SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Єлизавєта Гончарова