• Головна
  • "Нелюдська жорстокість, щоб знищити все українське": що росіяни залишили в Ізюмі та як живе місто після деокупації, - ФОТО
11:58, 29 вересня

"Нелюдська жорстокість, щоб знищити все українське": що росіяни залишили в Ізюмі та як живе місто після деокупації, - ФОТО

"Нелюдська жорстокість, щоб знищити все українське": що росіяни залишили в Ізюмі та як живе місто після деокупації, - ФОТО

Російська армія намагалася захопити Ізюм із початку березня. В результаті змогла зробити це лише на початку квітня. 10 вересня під час успішного контрнаступу, через два дні після деокупації Балаклії, ЗСУ звільнили Ізюм. Проте радість повернення українського прапора затьмарили злочини, які вчинили окупанти. "Русский мир" приніс у мирне українське місто сотні жертв, масштабні руйнування та гуманітарну катастрофу.

Однією з найстрашніших ілюстрацій звірств росіян у цій війні стало масове поховання в лісі, де в безіменних могилах знайшли майже 450 тіл – переважно цивільних. На момент написання цього тексту стало відомо ще про два подібні масові поховання. Саме місто зруйноване на три чверті. Здається, що в ньому не залишилося жодної будівлі без відбитків війни. "Українська правда" з'їздила в деокупований Ізюм, щоб поговорити з очевидцями про російський терор та місцевих колаборантів, згадати, як місто жило до 24 лютого, і розібратися, як житиме тепер.

– В башке не укладывается. Не верится, что все это происходит здесь и сейчас, – каже Влад Кульов, розглядаючи постапокаліптичні картинки за вікном.

Влад – волонтер, актор харківського театру "Мадригал", учасник громадської організації "Ваш театр" та наш сьогоднішній водій. 

Щойно розпочалася повномасштабна війна, його організація взялася надавати допомогу військовим на харківському напрямку, невдовзі – ще й лікарням та цивільним.

 
Замість російської "свастики" на деокуповані території Харківщини повертається синьо-жовтий прапор
всі фото: Кирило Гончар

Сьогодні Влад координує доставку гуманітарки з Харкова до Ізюма з міжнародною командою волонтерів KIWI K.A.R.E Ukraine. Організацію створив у Новій Зеландії колишній військовий Тенбі Пауелл, аби допомагати українцям, які постраждали від війни. За нашою машиною у двох мікроавтобусах, набитих гуманітаркою, їдуть сам Тенбі та його колеги зі США, Канади та Австралії.

З іноземними волонтерами Влад познайомився через  українського телеведучого, волонтера Василя Вороновського. До складу KIWI K.A.R.E Ukraine входить його подруга Енн, бойова парамедикиня, яка 25 років служила в канадській армії, їздила як миротворець до Іраку та інших гарячих точок.

"Мне звонит Вася: "Моя подруга из Канады хочет в Изюм отвезти гуманитарную помощь, можешь организовать?" – згадує Влад. – Конечно, могу! Сейчас они активно помогают харьковскому направлению и будут делать это через нас".

 На виїзді з Харкова проїжджаємо Дробицький Яр та пошкоджену мінору – один із численних парадоксів російської "денацифікації". Трохи далі – розбита заправка.

Виїжджаємо з Харкова та потрапляємо в золоту осінь. Трасою нас зустрічають залишки вицвілих білбордів із передвиборчою агітацією. Зокрема – покійного міського голови Геннадія Кернеса, який помер ще два роки тому, та ексголови області Олексія Кучера, після якого на Харківщині змінилося вже два керівники. Але є й більш актуальні.

"Русским солдатам здесь не рады, вместо цветов тебя здесь ждут пули", – говорить напис білим шрифтом на чорному тлі.

Перетинаємо міст через річку Сіверський Донець, яку невдало форсували росіяни. Проїжджаємо сильно покручене війною село Коробочкине. 

 

У звільненому внаслідок контрнаступу Чкаловському пара на мотоциклі везе вішалку, на виїзді – зім'яті машини з міткою Z. Трохи далі – город, повний гарбузів.

У районі села Іванчуківка минаємо "засмучені" дорожні знаки та стовпи, полями розстилається дим. Проїжджаємо бетонні блоки з V та Z, зупинку із "зеткою", зафарбовану українським прапором.

 

За вікном з'являються покажчики з назвами населених пунктів: Веселе, Щасливе, Забавне. Здається, ніби хтось знущально пожартував над жахом, який пережив цей район за останні пів року.

"Пожив і досить"

Під'їжджаємо до пункту призначення та зупиняємось біля стели з написом "Ізюм" – тієї самої, біля якої фотографувалися українські військові, які звільнили місто під час стрімкого контрнаступу.

Тутешній блокпост ще пам'ятає окупацію. На бетонних блоках – напис "ПВК Барс", назва штурмового загону російських найманців із "Групи Вагнера". На мішках – напуття: "Бог с нами".

 
ЗСУ звільнили Ізюм 10 вересня

Заїжджаємо до звільненого міста, минаємо заправку, що, на диво, працює. Трохи далі – сосновий ліс із тим самим масовим похованням, де знайшли 447 тіл.

Серед розбитих будинків, магазинів та кафе видніється нагадування з мирного минулого – білборд, який рекламує "Ізюмське пиво". Бабуся переходить дорогу з велосипедом.

Проїжджаємо будівлю з попередженням: "Внимание! С 20:00 до 7:00 комендантский час, движение запрещено!", поряд – кибитка з літерою Z. Трохи далі – пофарбований сріблястою фарбою радянський пам'ятник із червоним прапором, розбиті "Кулиничі" та зупинка в кольорах стяга України.

Біля дороги валяються іржаві залізки: труби від російської РЗСВ "Солнцепьок" і шасі, що згоріли – теж від неї. 

 
Від російської РЗСВ "Солнцепьок" залишився лише іржавий метал

На землі розкидані снаряди, серед сміття знаходимо упаковку від тефтель з яловичини. "Московская область, город Раменское, село Никулино" – виведено на ній.

"Две недели назад попали по "Солнцепеку", под самый конец, когда они (росіяни – УП) уже выходили, – розповідає місцевий мешканець Влад.Я с военными разговаривал, говорят: "Смартом упороли, подгоняли их немного". Такой же хренью, кстати, сбили телевышку, на моих глазах она падала. 

Когда по "Солнцепеку" наши выстрелили, они ретировались. Сутки тикали. 6 сентября включили комендантский час с 12 дня и все – не выходи никуда. 

Они местное радио запустили, кричали: "На Балаклею отбито наступление ВСУ". Я через спутниковое украинские каналы смотрел, включаю – уже в Балаклее жовто-сыний флаг, а они по радио звездят, что все под контролем".

 
Окупанти не встигли забрати з Ізюма свої боєприпаси

До війни Влад працював у Харкові водієм, з Ізюма не виїжджав через батьків.

"Старший брат уехал, а родители 52-го и 56-го года (рождения), куда их бросать? – пояснює він. – Связи ж тоже нет, звонить надо на гору (Кременец) поехать, а туда тоже регулярно "кассеты" прилетали. "Кассетами" насыпали и кричали: "Это Украина обстреливает!"". 

Найстрашнішим місяцем, за словами Влада, був березень, коли росіяни тільки-но ввійшли до Ізюма й не могли взяти центральну частину міста. 

"На этот перекресток зашли 7 марта, – відтворює він події. – За речкой ужасно было. До этого, в начале марта, самолеты летали, бомбили. А потом, как сюда добрались, начали артиллерией гатить по городу. Я, если честно, ни разу не прятался. Оно если на судьбе написано – и в погребе застрелят".

 
Влад впав у немилість окупантів через проукраїнську позицію

Влад згадує, як у 2014-му розмальовував стовпи в Ізюмі у жовто-блакитний. Після 24 лютого допомагав будувати в місті блокпост. 29 квітня росіяни взяли його в полон і три доби тримали "на підвалі" Ізюмського приладобудівного заводу (ІПЗ) в наручниках, з мішком на голові. 

"Кто-то из моих бывших "друзей" на меня написал, что я в терробороне был. На самом деле мест не было, чтобы записаться (в терроборону), – розповідає він. 

Завод ИПЗ у нас есть, они мою жилетку развернули капюшоном на голову, скотчем обмотали, посадили в машину, думали, что не пойму, куда меня везут. Но я ж то водитель, город свой знаю.

В подвале там емкость стояла с нафталином, он на заводе для чего-то применялся. Провонялся нафталином пипец".

У полоні в'язнів годували раз на день, у туалет доводилося ходити у пляшку. Співкамерників Влада катували струмом.

"Комнатка вообще маленькая, нас шесть человек, двум некуда было лечь – по очереди спали, – згадує він. 

Один на рынке торговал, дедушка 71-го чи 72-го года, у него сын в АТО. Второй – фотограф известный по городу, на него сосед написал, что он взрывчатку делает. Пацанов тоже (держали) за то, что в терробороне были. 

До меня, если честно, не добрались по допросам, а пацанов тягали, током били, нормальненько пригревали. Один из ихних только заглянул: "Сколько тебе лет?". Говорю: "39". Отвечает: "Ну, пожил и хватит". 

Потом, на следующий день как (начальника Генштаба РФ Валерия) Герасимоваранили, нас всех полностью распустили". 

Проте і після виходу з полону пригоди Влада не скінчилися. Окупанти вісім разів проводили в нього вдома обшуки, "ходили, як до себе додому". Шукали "автомат та дві гранати".

"Только ротация – опять приезжают с обыском, – нарікає він. – Бывший милиционер устроился к ним, на рынке ко мне подходит: "Сказали тебя привести". Он раньше работал в полиции, но его на взятке хлопнули, таксовал в итоге. Пришли эти – он обратно вернулся, уже ходит "участковый", важный.

Я говорю: "Позавчера обыск был!". "Нет, пошли". Привел, два военных сидят: "Давай автомат и две гранаты". Я говорю: "Покажите, где его купить, я вам его куплю и принесу!". Мурыжили так постоянно, промучался полгода, выйти со двора боялся". 

Як Ізюм окупували, у місцевих маргіналів, за словами Влада, з'явився шанс зробити швидку "кар'єру".

"У нас один сидел, торговал всякой б/у-шной хренью, тоже "участковым" стал, – посхміхається він. – На другом районе лыгантакой (у него велика нормального даже не было) уже на мотоцикле катается – "замучасткового". 

Есть тут такие коллаборанты, у которых… Допустим, сын в АТО служит, а она им (окупантам – УП) помогала все время, ее не трогали никогда, плюс по хатам лазила, весь гараж забитый всякой хренью. 

Таким Украина невыгодна, потому что они при кацапах начали нормально себя чувствовать, наворовали дохрена. Кто был никем – те поднимались. Все дерьмо повсплывало".

"Кацапи відбирали телефони, наші увімкнули Starlink"

Колаборанти в Ізюмі не лише займалися доносами і власним збагаченням, а й сприяли тому, що росіяни змогли повністю взяти місто. Щоправда, для цього противнику знадобився майже місяць.

"Они месяц речку не могли перейти, – наголошує Влад. – Им коммунист местный (депутат Ізюмської міськради від ОПЗЖ Анатолій Фомічевський – УП) показал, как сделать переправу, и только тогда перешли".

Секретар Ізюмської міськради Костянтин Петров називає колаборантами переважну більшість місцевої фракції ОПЗЖ.

"Фракція ОПЗЖ в міській раді – фактично повністю колаборанти і зрадники, – стверджує він. – Лише 10-15% виїхали з міста, не співпрацювали (з окупантами)". 

 
Секретар Ізюмської міськради Костянтин Петров остаточно повернувся до міста 18 вересня

На початку березня росіяни скинули перед будинком Ізюмської міськради авіабомбу. Представники адміністрації переїхали до будівлі управління освітою, провели там три дні в підвалі, потім перебралися до підвалу місцевого професійно-технічного ліцею. А 14 березня евакуювалися відповідно до розпорядження Харківської обласної військової адміністрації. Через два тижні, 1 квітня, місто повністю окупували.

"Ізюм завжди називали воротами на Донбас. Наше місто стало форпостом, воно не дало окупантам рухатися далі в бік Слов'янська та Краматорська, – запевняє Петров. 

Росіяни не могли захопити Ізюм протягом трьох тижнів, тим самим нашим військовим вдалося підготувати фортифікаційні оборонні споруди на Схід і на Південний Схід від міста. 

Коли місто вже було під окупацією, ми не могли тут знаходитися, гадаю, нас би вже в живих не було. Були поряд: кілька днів – в Слов'янську, далі – в Барвінковому, потім – в Лозовій.

Постійно комунікували з військовою адміністрацією, з волонтерами. Нам вдавалося вивезти людей з центральної частини, завезти сюди продукти харчування". 

 
Після знищення будівлі міськради місцевій владі довелося змінити кілька локацій, а врешті – евакуюватися за межі міста

Поки місцева влада намагалася дистанційно допомагати з евакуацією місцевих мешканців та доставкою гуманітарки, окупанти продовжували стягувати до Ізюма свої війська.

"Вони зробили тут логістичний центр, – пояснює Костянтин. – Тут кого тільки не було: і "ЛНРівці", і кадировці, і буряти, і Росгвардія – все стягували сюди в Ізюм, а потім вже йшли далі". 

"На блокпостах, в основном, "лугандоны" стояли, – додає Влад. – В районе ж/д вокзала – чеченцы. Тут даже 64-я славноизвестная бригада была, что в Буче творила дела. Отсюда метрах в 500 стояли, по домам там расселились". 

Після окупації росіяни встановили в Ізюмі свою "владу". Так званим "народним мером" став Владислав Соколов, колишній співробітник міліції, який народився в Ізюмі, але працював у Криму ще до анексії. На останніх місцевих виборах 2020-го він балотувався на посаду міського голови від партії "Наш край", але набрав мізерну кількість голосів.

"Набрав 300 з хвостиком голосів, останнє місце зайняв, – розповідає Петров. – Тепер ми розуміємо, для чого він це робив – щоб якось прізвище засвітилося, щоб люди розуміли хоч, хто це, оскільки його не знали, в міліції він працював не в Ізюмі. Тепер ми розуміємо, і наші спецслужби – також, що він – завербований агент". 

Крім псевдоправоохоронного органу, "народної міліції" з представників "Л/ДНР", в окупованому Ізюмі працювало ФСБ. Окупанти виловлювали всіх, хто потенційно міг протистояти окупації.

"В першу чергу вони шукали активістів з активною проукраїнською позицією, ветеранів АТО і ООС, депутатів місцевої ради, керівництво міста, керівників підприємств і простих ізюмчан, які не погоджувалися з тим, що "русский мир – это классно", – пояснює Петров.

Окрім підвалу на заводі ІПЗ, де три дні утримували нашого героя, Влада, окупанти організували в'язниці ще в кількох локаціях.

"В'язнів тримали "на підвалах", катували, над ними знущалися, ґвалтували, – розповідає секретар міськради. – У нас є катівні в підвалах приміщення поліції, яке на початку війни було зруйновано авіабомбою. Також – у підвалі Будинку культури "Залізничник". Кажуть, там знайшли відро з кров'ю, але я особисто не бачив". 

 

10 вересня над Ізюмом знову підняли прапор України, ЗСУ вдалося звільнити місто без нових руйнувань. О восьмій ранку, коли до Ізюма зайшла "Карпатська Січ", Влад зустрічав військових із українським стягом.

"Тоже разница великая, – згадує він. – Кацапы отбирали телефоны, не разрешали звонить. Наши пришли: включили Starlink, если у тебя нет смартфона – дают свой: "Звони". По машинам капитально – "Мицубана" кацапы отжали у пацана, ВСУ нашли его в Веселом, пригнали по адресу, домой поставили, а хозяева вообще в Германии".

12 вересня, через два дні після деокупації, до Ізюма повернувся міський голова та представники місцевої влади. А колаборанти втекли до Росії.

"Пам'ятаєте, був у нас депутат Верховної Ради (Спірідон) Кілінкаров, комуніст? – запитує Петров. – Наш Фомічевський у 2019 році виступав на НТВ у Росії, Кілінкаров його запрошував, інтерв'ю він там давав. У них залишилися якісь дружні (взаємини)… Він міг дати йому притулок (у РФ)".

Влад вважає, що навіть попри руйнівний наступ "русского мира", в Ізюмі досі залишається багато "ватників".

"Местная "вата" говорила: "Не дай бог Украина придет освобождать, тут будет бойня, вас всех перестреляют, зайдут украинцы и вас будут пытать", – посміхається він. – Сейчас нет телевидения, нет радио, и опять распускают слухи, что пол Славянска захвачено, будет наступление. И местные ж дебилы верят".

"І ворогові не побажаєш таке пережити"

Міжнародна команда волонтерів паркується біля обгорілих залишків російського "Солнцепьока" і розкриває двері мікроавтобусів, заставлених коробками з гуманітаркою. Надворі вітряно та малолюдно.

До автобусів підходять троє пенсіонерок. 

– That's for sharing, – простягає великий пакет один із волонтерів.

– Поділити, він має на увазі, – перекладає координатор волонтерів Влад Кульов.

– А, поділити? Хорошо, спасибо!

– You're welcome. 

– Як вам, подобається наш Ізюм? – питає одна з пенсіонерок.

– We've just arrived in Izyum, – відповідає волонтер.

Даже сожженный красивый Изюм! – раптово вигукує інша пенсіонерка.

– Наші достопрємічательності, церкви поїдьте покажіть йому! – підхоплює перша.

 
В Ізюмі поки що не працюють магазини, тому гуманітарка конче необхідна місцевим 

З нізвідки до автобусів вишиковується черга з людей зрілого віку. Волонтери видають їм молоко, олію, банани, запальнички, свічки, засоби особистої гігієни та багато іншого.

– Можна свічку в церков? – питає одна з тих, хто чекає своєї черги.

Окрім свічок Валентина отримує від волонтерів картоплю, цибулю, миючий засіб, корм для собак.

"Собаки худые такие сделались, коты худые, капец! – журиться вона. – Сейчас вот понемножку стала Украина, Польша, все страны привозить нам (гуманитарку) – коты уже более-менее".

З початком війни діти Валентини виїхали до Києва, сама вона залишила ся в Ізюмі з 86-річною матір'ю, яка практично не бачить і погано ходить.

"Самые сильные обстрелы были в конце марта, – згадує вона, – Потом пошли у нас "жабки" – такие, шо падают на землю, наступаешь – и взрывается. Потом кассетные (боеприпасы) – очень сильно было. 

В погребе сидели, кто за домами. Хотя у нас погреба предназначены только для хранения овощей. Света, газа не было, в хате 0-1-2 градуса. Мама в зимней шубе, в сапогах, это ужас!

Один чай пили, голодные сидели. Тут дует-льет, там бомбят, сухарь если есть – уже хорошо. Вы знаете, и врагу не пожелаешь такое пережить, не дай Бог, спаси и сохрани!".

Несподівано лунає гучний звук, схожий на вибух. Черга зіщулюється, але не розходиться.

"Русские? Мы их не ждали, – незворушно продовжує Валентина. – Это наша родина, никто не имеет права вторгаться под любым поводом и взрывать, и бомбить. Ходили, спрашивали, обыскивали, искали, мародерство – все было. 

(К нам заходили), проверяли все и в доме, и кастрюльки, и огород ходили смотреть, все на свете. (Искали) солдат наших. Не нашли, просто уходили, извинялись". 

 
Після деокупації Валентина передусім пішла до церкви

Валентина радіє деокупації та поверненню до Ізюма священників УПЦ. Нехай навіть світла та газу в неї поки що немає, вода – тільки в колодязі, а їжу доводиться готувати на багатті надворі.

"Слава богу, во все наши три храма – Вознесения, Преображения и Николаевский – вернулась Украинская православная церковь. Я сегодня была на службе, батюшки наши поприезжали, – з неприхованим захопленням каже вона. 

Хочется, чтобы и автобус уже пустили, чтоб старушки в храм поехали, мы то чуть помоложе и благо можем сесть на лисапед и поехать, а они ж не могут. 

Сейчас, конечно, намного лучше (чувствуем себя). Потому что уже под защитой своей Родины. Она о нас, надеюсь, побеспокоится, поможет, поддержит морально. Так что мы благодарны, что пришли наши ребята, что они нас оберегают". 

 

Поки розмовляємо з Валентиною, черга стає все щільнішою.

– Чего ты давишь? – обурюється пенсіонерка.

– Мы за этой женщиной занимали!

– Женщина, кто за вами занимал?

Тим часом нас гукає бабуся в хустці. Вона також представляється Валентиною – Валею і робить пропозицію, від якої неможливо відмовитися:

– На вєліку єсть номер, а на нем написано "город Ізюм", не хочете посмотрєть? Вам любий тоді повіре, шо ви були в городі Ізюмі! Я щас прикачу вам, стойте!

 
За відсутності громадського транспорту велосипеди залишаються для Валі та інших ізюмчан єдиним засобом пересування 

За хвилину пенсіонерка повертається зі старим радянським велосипедом. Над заднім колесом – номер "963 г. Изюм". 

"Ще 50 год назад хлопці молоді, дєтвора по 12 год, ходили в міліцію – отдавали їм номера. От вони і почепили той номер, він до сіх пор", – пояснює Валя. 

Самому велосипеду за 50 – на рамі написано рік випуску, "1967". При цьому він досі на ходу.

 

Як і більшість місцевих мешканців, Валя ховалася від обстрілів у льоху.

"Молились богу, шоб не попало в нашу хату, а воно ж кудись летіло… Нам на 40-й день тока дали кусок хліба, а так їли, шо було, – згадує вона. 

(Русские себя) по-разному вели. Були і хороші, і погані. Плохіє дєбоширили, розбивали вікна. Заходили з провєркамі, проверяли телефони, забирали дєньгі. Іскали тих, які на Донбасі воювали, і даже їхні сім'ї провіряли, і вєщі у них забирали". 

Валя хотіла б притягнути винних у стражданнях ізюмчан до відповідальності. І навіть готова взяти ініціативу до своїх рук.

"Приїжджав депутат Держдуми. Мішки вивантажує, а там – вата"

Коли гуманітарку отримують усі охочі, рушаємо далі, в бік відділення екстреної медичної допомоги Центральної міської лікарні Піщанської Богоматері.

Медустанова знаходиться на протилежному березі Сіверського Дінця. 7 березня ЗСУ підірвали мости через річку, аби перешкодити наступу росіян, зараз єдина автомобільна переправа на інший берег – понтон. Його збудували інженери 80-ої окремої десантно-штурмової бригади, яка звільняла місто.

Переїжджаємо міст і бачимо житлові будинки зі знесеними верхніми поверхами та чорними плямами від кіптяви. Проїжджаємо повз знищені автовокзал та торговельний центр.

Паркуємось біля лікарні, одразу ж в око впадає зруйнований другий поверх – росіяни вдарили по ньому на початку березня. На щастя, в цей час персонал та пацієнти перебували у підвалі, тому обійшлося без загиблих.

 
Ізюмська лікарня продовжує роботу попри руйнування та перебої з електроенергією

Нас зустрічає черговий лікар Ігор. Волонтери пропонують медикаменти, але лікар не може надати списки необхідного: в лікарні немає світла, і начальство поїхало вирішувати питання з генератором.

"У нас в пять утра сломался генератор, больница полностью обесточена, – пояснює він. – На втором этаже у нас – военный госпиталь, сейчас шумит их генератор. Мы запитали себе только на семь киловатт, у нас больница вообще без света – ни в операционной, нигде нет". 

Заходимо до знеструмленої лікарні, проходимо темним коридором, піднімаємося сходами. 

На підлозі валяються шматки цегли, уламки плитки, вигнуті металеві конструкції, розбиті шибки, сантехніка, каструлі, тарілки, документи, упаковки від ліків, сигарети, сміття. Зі стелі звисають вирвані з дротами лампи.

 

У лютому 2021 року в лікарні закінчили реконструкцію, тепер знову доведеться робити ремонт.

"Сюди близько 64 мільйонів (вклали), її красунею зробили, чистенько все було, дуже багато було обладнання, комп'ютерний томограф встановили, класну операційну зробили, ми пишалися лікарнею", – розповідає Костянтин Петров.

Тим часом на подвір'ї з карети швидкої на ношах вивантажують пацієнтку.

– Вы меня хорошо слышите? – запитує Ігор і додає: – Как вас зовут?

– Елена, – мляво відповідає пацієнтка.

– Язык покажите, – просить лікар і відразу констатує: – Инсульта здесь нет. Алкогольная интоксикация.

Ігор віддає пацієнтку персоналу та затягується цигаркою. На питання щодо роботи лікарні під час окупації відповідає неохоче.

"Работали, раненых было очень много, в подвале оперировали. Лечили только гражданских", – запевняє він.

 

Шпиталь росіян був неподалік. Завербувати персонал лікарні вони, за словами Ігоря, не намагалися.

"Та зачем оно им надо? – ставить питания він. – Тут госпиталь с Наро-Фоминска стоял, из Подмосковья – там и хирурги, и терапевты были. Конечно (заходили к нам в больницу).Дох***я всего у нас позабирали – оборудование, кислородные аппараты". 

Швидкі під час окупації їздили, але після комендантської години, яка починалася о 20:00, росіяни їх не пропускали.

"(Пациентов) сами военные привозили, – розповідає Ігор. – Допустим, люди говорят: "Острый живот" или "На мину наступил", они сами грузят, сюда привозят, выгружают и уезжают. 

Запасы (медикаментов) были, и волонтеры какие-то российские приезжали. Ну как, пофоткаться чисто. Приезжал, бл**ь, "Я – депутат Госдумы". Мешки выгружает, а там – вата и бинты. Поселфились и уезжают".

 
6 вересня окупанти встановили в Ізюмі комендантську годину з 12 дня, але це їм не допомогло

Після звільнення Ізюма до лікарні продовжують надходити пацієнти з пораненнями від нерозмінованих боєприпасів.

"И сейчас "лепестков" куча, противопехотных мин, "кассеты" сыпали, все как положено, – перелічує лікар. – У нас с прошлой субботы на воскресенье было пять или шесть ампутаций гражданских подряд. Вышел человек в туалет ночью или козу или собаку выгулять – минус нога".

"Дивишся – все зруйновано"

Від лікарні йдемо пішки в бік центру. Чим далі, тим більше окремі руйнування складаються в один великий страшний пазл.

Проходимо знищену будівлю в неоготичному стилі – це школа, в якій навчалися наші герої, Костянтин та Влад.

 
140-річна історія будівлі Ізюмського ліцею обірвалася під час російської окупації

Школу збудували в 1882 році як реальне училище, вона була пам'яткою архітектури. Під час Другої світової її також руйнували, але невдовзі відбудували.

Росіяни скинули поряд із навчальним закладом авіабомбу. В результаті вціліла лише частина фасаду, поруч валяється купа цегли і кілька машин, що згоріли до невпізнання.

 

Прямуємо далі, повз безлюдні житлові будинки. Крамниці, в яких давно не продають та не купують. Кафе без відвідувачів. Салони краси, в яких не залишилося нічого красивого.

З вікон без шибок неживо майорять гардини, продірявлені жерстяні дахи тремтять на вітрі. Здається, що у всьому місті не лишилося живого місця. Куди не глянь – скрізь бачиш війну.

 
Центр Ізюма – суцільні руїни

Зупиняємось біля муралу з Джоном Ленноном. Зображення зі знаменитим музикантом відкрили у 2017-му році під час літературно-музичного фестивалю "Дорога на Схід". Художник Андрій Пальваль назвав роботу на честь пісні Леннона "Give Peace a Chance". На пам'ятній табличці – пацифістське гасло "Make love, not war!" з українським аналогом "Ми народжені любити, а не вбивати". 

Сьогодні мурал, як і все в Ізюмі, усіяний слідами від обстрілів.

"Ізюм, мабуть, – найбільш зруйноване місто Харківської області, у середньому по місту 75-77% руйнувань, – наголошує Констянтин Петров. 

У нас приблизно 80% шкіл зруйновано повністю, 50% садочків. Міську лікарню частково зруйновано, прямим влучанням знищено частину будівлі. Амбулаторія сімейних лікарів – двоповерхова будівля в центрі міста – повністю зруйнована. 

Автовокзал – також. Вся критична інфраструктура. Котелень, мабуть, 50% зруйновано. Якщо брати житлові будинки – взагалі жахіття. Для багатоповерхівок ця цифра, мабуть, сягає 90%".

 
Леннон пропонував дати миру шанс, але росіяни зробили все точно навпаки

Доходимо до центральної площі. Тут незвично багатолюдно – неподалік від знищеної міськради роздають гуманітарку. Люди штовхаються в черзі та грублять, одна пенсіонерка називає іншу "сукою".

За стовпотворінням спостерігають двоє молодих хлопців. Володимир із початком повномасштабної війни поїхав до Вінниці, потім – до Черкас. Ізюм залишив на початку березня, за день до того, як підірвали мости. І лише зараз повернувся.

"Вчера приехал, – розповідає він. – А сегодня с утра проснулся: такая депрессуха накатила. У меня такое несколько раз в жизни было, когда ни жрать, ни пить, ничего не хочется.

Просто посмотрите фотографии, гуглкарты откройте, какая тут была площадь… Фонтан был, который работал вплоть до зимы.

Работы, возможно, не так много было, и она была не сильно оплачиваемой. Но люди все равно здесь жили и практически ни в чем себе не отказывали. 

А сейчас смотришь – все разрушено. В первой школе учились, ее разбомбили тоже.На (гору) Кременец ездили? Там мемориал Второй мировой, они и его разрушили. У них скрепы эти, при этом "денацифицировали" свое же. Людей до такого довести, так "освободить"... И от кого они тут "освобождали"? Я не понимаю". 

 

Ізюм, вважає Володимир, і до повномасштабної війни був містом, де домінували патріотичні настрої.

"Город проукраинский был, – стверджує він. – Постоянно все дети в школе гимн Украины (пели) стоя, с рукой на сердце. Думаю, если дети так делают, то и родители такие. 

Ну, было процентов 15 – но они не то что топили, чтобы Россия сюда пришла, топили за дружбу с ней. Потом я наблюдал за этими людьми, настроения поменялись. Ну, как это, вы пришли и все нам уничтожили?!".

 
Володимир не розуміє, навіщо росіяни прийшли "освобождать" ізюмчан

Як і інші наші герої, Володимир покладає частину провини за окупацію на колаборантів, причому не лише на місцевих. 

"В Купянске люди поначалу тоже выходили (на митинги против оккупации), – згадує він. – Если бы у них мэр (Геннадий) Мацегора не сдал город (у перші дні війни перейшов на бік росіян, пізніше втік у РФ і був заарештований – УП), возможно, Изюм бы отбили. А так они (росіяни – УП), как только сдали Купянск, просто сюда зашли за два дня…

Раньше здесь на площади была плитка говняная, Ленин стоял, местные коммуняги тут собирались с этим Фомичевским. Он был в Донецке с флагом "ДНР", как только это все начиналось. Его за жопу не взяли, и тут уже устроил опять заварушку. Не знаю, куда он делся, это чмо, бл***ь". 

Володимир працює програмістом дистанційно. Остаточне рішення про повернення він ще не прийняв, але хотів би й надалі жити в рідному місті.

 "А ви тут Бандеру шукаєте?"

Сонце, якого зранку зовсім не прогнозували, вийшло з-за хмар і почало припікати. Тим часом волонтери вже чекають на нас біля іржавих залишків "Солнцепьока".

Через понтон пускають лише на авто, тож переходимо через пішохідний міст, що неподалік. На його залізних конструкціях також залишилися сліди війни.

 
Пішоходи можуть перейти на інший берег Сіверського Дінця лише через цей міст

Проходимо будинок із написом "ДШБ" на воротах – абревіатурою від десантно-штурмового батальйону.

– Здесь жил очень богатый человек, – просвіщає нас дідусь з окладистою бородою та рюкзаком. У руках він везе велосипед.

– Уехал? – цікавимося ми.

– Умер.

Дідуся звуть Леонід. Йому 70. Свого часу він займався водно-моторним спортом, чотири рази вигравав чемпіонат України, а 1988 року став чемпіоном СРСР.

 
Леонід не боявся окупантів та тролив їх українською

Леонід називає себе патріотом. У його доньки інвалідність, тому виїхати з Ізюма не було можливим. Від війни Леонід ховався у льоху. Вже 5 березня у двір його будинку прилетів "Град".

"44 стекла вылетело, – згадує він. – А потом начали сыпать кассетные, у меня дома свой огород, хорошая молодая картошка, вся лежит сверху, две "кассеты" прилетело. 

В основном, были из Подмосковья, наро-фоминские, стояли пять месяцев, чего-то ждали. Я им напрямую говорил на українській мові: "А ви тут Бандеру шукаєте?". Одни отвечали: "Сами не знаем, что тут делаем". А другие: "Дед, что ты тут делаешь? Я тебе дал зеленый коридор!". Хотели, чтобы я уехал.

У меня друг хороший, историк и дельтапланерист. Он патриотичней, чем я. У нас раскопки были на Красном Осколе, у него нашли карты исторические. Надели мешок на голову и забрали. Но потом отпустили".

Проходимо бетонний паркан. Зліва – Z і V, російський триколор і червоні зірки, над ними – напис "Потрачено". Праворуч – зафарбований напис "ЛНР Россия ЛНР" і незайманий "9 мая, День Победы!". 

Леонід відразу проводить паралель нинішньої війни з Другою світовою:

"На Изюм-Барвенковском направлении еще в Отечественную войну были громадные потери. Хрущев и Тимошенко бросили свою армию, сели в самолеты и полетели в Москву.

Сейчас (русских) тоже загнали в мешок, перешеечек 15 километров, их тут набито было столько, переправы постоянно бомбили, сносили.

Так бежали! Я живу на окраине леса, бросили там 450 единиц техники, автоматы, обмундирование зимнее только получили – все осталось".

 

На питання про закінчення війни Леонід супить брови:

"Я обычно говорю: "Папуасы сошлись, трубку мира выкурили, ударили по рукам, договорились". Но здесь… Я патриот, но светлого будущего не вижу".

"Навіть у Середньовіччі, мабуть, таким не займалися"

На зворотному шляху знову проїжджаємо сосновий ліс. Тут, за п'ять хвилин від траси, знаходиться масове поховання, в якому закопали 447 осіб, майже всі – звичайні мирні мешканці.

Дорогою минаємо спорожнілі бліндажі росіян. Під ногами валяється упаковка від гіркого шоколаду "Офицерский стандарт", виробленого російською кондитерською фабрикою "Победа".

Масове поховання примикає до офіційного цвинтаря. Наприкінці минулого тижня тут – швидше, ніж планувалося – завершилася ексгумація тіл. Ще нещодавно на цьому місці працювали судмедексперти, криміналісти, поліцейські, журналісти. Але сьогодні – абсолютно нікого. 

Між струнких сосон стоять такі ж стрункі дерев'яні хрести з номерами. Крізь дерева пробиваються сонячні промені. У повітрі відчувається запах смерті.

 
Масове поховання у сосновому лісі яскраво ілюструє масштаб злочинів росіян проти українців

Встановлено, що з 447 померлих військовими були лише 22, решта – цивільні. Серед них – 194 чоловіки, 215 жінок та 5 дітей. Останки 11-ти були настільки понівечені, що не вдалося ідентифікувати навіть стать. Більшість померла насильницькою смертю, на 30 тілах виявили сліди тортур. У частини загиблих відсутні кінцівки, геніталії, зламані ребра, вогнепальні поранення.

"Там знаходили тіла з мотузками на шиї, з зав'язаними руками за спиною, з простреленою головою, – пояснює Костянтин Петров. – Була могила, де знайшли 17 військовослужбовців ЗСУ – військовополонених, у яких також були зав'язані руки. Над ними знущалися, потім вбили і закопали в одній ямі. 

Це якась нелюдська жорстокість, щоб знищити все українське, щоб знищити нашу державність. Геноцид – інакше не назвеш. Я взагалі не розумію, як це можливо в ХХI столітті в центрі Європи в сучасному світі. Навіть у Середньовіччі, мабуть, таким не займалися". 

 

Днями в місті виявили й інші масові поховання із сотнями тіл. При цьому місцеві жителі розповідають, що знаходять трупи навіть на городах.

"Люди приходять і пишуть заяви, що в приватних домоволодіннях, на городах знаходять могили, де також (поховані) місцеві, – розповідає секретар міськради. 

Зараз у нас відбувається процедура ідентифікації (всіх знайдених тіл). Є люди, які припускають, що серед них – їхні родичі, буде проведена генетична експертиза".

"Україна – не Росія, відбудуємо все"

До початку повномасштабної війни в Ізюмі проживало 49,5 тисячі осіб, Зараз – до 20 тисяч. Після деокупації, за даними міської влади, вже повернулося 1000-1500 осіб. У місто пропускають лише із ізюмською пропискою та за спецперепустками.

"Зараз менше повертається, бо відбуваються заходи щодо фільтрації, – розповідає Петров.

Жителям, які перебували в окупації, щоби виїхати, треба звернутися до поліції. А поліція – чи самостійно, чи спільно з СБУ – проводить ці процедури".

 
Навіть після деокупації місцеві регулярно отримують мінно-вибухові травми

Пройти фільтрацію намагаються й сумнівні персонажі, серед яких, на думку секретаря міськради, можуть бути посібники окупантів.

"Під виглядом, що вони нібито переселенці, які приїхали сюди ще у 2015-2016 роках, дехто каже: "А я не реєструвався, в мене довідки переселенця немає". Такого не може бути, бо всі вони отримували матеріальну допомогу, – стверджує Петров.

Він паспорт показує – у нього Луганськ, наприклад. Але чи це справжній переселенець, який приїхав у 2016 році, чи військовий, який під час війни сюди прийшов, а зараз намагається якось звідси виїхати?".

Іноді з'являються й поодинокі окупанти, які "проспали" деокупацію.

"Командування насамперед звідси злиняло, а деякі окремі підрозділи, можливо, на передових їхніх позиціях у лісах були і досі там залишалися, – каже секретар міськради.

Буквально вчора один товариш вийшов. Наш військовий патруль його зупиняє. А він: "Ой, а мы что, в окружении?". А йому кажуть: "Та ні, любий, ти вже в глибокому тилу. Іди-но сюди!"".

 

Наразі першочергове завдання для місцевої влади – відновити в місті критичну інфраструктуру – принаймні там, де це можливо.

"Основне завдання – максимально підготувати (місто) до зими, – розповідає Петров. – Газовики зараз займаються відновленням – прогнози оптимістичні, кажуть, що весь приватний сектор, де зараз живе найбільше людей, буде з газом.

Паралельно йде відновлення електроенергії. З'явиться електроенергія – запускається і вода.

Найбільша проблема – центральна частина міста, де багатоповерхівки та великі руйнування. Частину котелень можна до зими встигнути відновити, але деякі – центральну, наприклад, взагалі неможливо. Відповідно, треба буде будувати наново".

 
Ізюм – найзруйнованіше місто Харківщини

У будинках, які не вдасться підключити до тепла, людям запропонують евакуюватись на зиму до інших областей або переїхати в межах міста.

"Якщо в будинку живе лише дві-три квартири і його неможливо буде підключити, пропонуватимемо евакуацію, – моделює ситуацію Костянтин. – Як голова ХОВА (Олег Синєгубов) пропонує вивезти з Ізюма на зиму в Полтавську область або на захід України. Або будемо переселяти тут у приватний сектор. А ще зараз подали заявку на модульні будиночки".

 

Наш герой Влад упевнений, що згодом Ізюм вдасться відновити. Куди більше його засмучує, що людей, які загинули в цій безглуздій війні, вже не повернути.

"Украина – не Россия, восстановим все, – запевняє він. – Жизней жалко, сколько покалечено, сколько убито, сколько судеб переломано? И из-за чего? Из-за того, что один идиот, карлик недоделанный, начал всю эту хрень. Имперские амбиции свои, блин, повключал, считает, что Украина – его собственность. Та хрена лысого! Он думал, что мы посдаемся сразу все – ага, щас, здрасьте!".

Дорогою додому на тлі руїн, які залишили по собі росіяни, обганяємо пару вантажівок. Фури тягнуть трофейні БТР та танк із російською "свастикою", зафарбованою прапором України.

"Как же хочется отпраздновать победу в Крыму! – посміхається волонтер, актор і наш водій Влад Кульов. – Пускай даже это зимой будет. Готов хоть зимой в Крым ехать!".

Дмитро Кузубов, фотографіі – Кирило Гончар

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Харківщина #Ізюм #окупація
0,0
Оцініть першим
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Оголошення
live comments feed...