Сто років пошуку: як трансформувався головний краєзнавчий музей Донеччини, - ФОТО, ВІДЕО

Вивчення та збереження відбитків історії тільки на перший погляд мало пов’язано з реаліями сьогодення. Насправді, досліджуючи історію самого музею, як по кільцях спиляного дерева, можна побачити етапи різних суспільних процесів.

 Про непросту історію Донецького обласного краєзнавчого музею сьогодні говорять ті, хто були (та є) дотичними до нього у різні роки його існування: від пострадянської трансформації до екстратериальної роботи після двох евакуацій через війну. Попри тимчасову неможливість користуватися музейними фондами, науковці намагаються ретельно фіксувати усі втрати історичної спадщини Донеччини. Щоб збереглася правдива інформація про пам’ятки та артефакти, яких щоденно позбавляє нас окупант. Бо нашу історію від давніх часів до сьогодення вже успішно “переінакшують” у стінах, де сто років тому, власне, зародився музей.

Довідка:

Донецький обласний краєзнавчий музей — культурна інституція зі складною, але глибокою історією, що була заснована у 1924 році зусиллями ентузіастів, які прагнули створити простір для вивчення й збереження спадщини рідного краю. До 2014 року музей був одним із найбільших науково-дослідних та виставкових центрів України, із фондом понад 150 тисяч одиниць зберігання та експозиційними площами понад 7 000 м². Його діяльність охоплювала історію, природу, культуру, етнографію Донеччини та була важливою складовою українського музейного простору.

Однак через російську окупацію та бойові дії в регіоні більшість фондів музею залишилися на тимчасово окупованій території й були втрачені для держави.

У 2016 році музей відновив роботу на підконтрольній Україні території — у місті Краматорськ, об’єднавши три свої діючі відділи: Меморіальний музей-садибу В. І. Немировича-Данченка та М. О. Корфа, Музей С. Прокоф’єва та Великоанадольський музей лісу. Це був не просто виставковий простір, а жива лабораторія ідентичностей, де формуються демократичні наративи, ведеться публічний діалог із громадою та переосмислюється минуле через досвід теперішнього. Після 2022 року музей існує в іншому форматі: дистанційна наукова робота та організація заходів в офлайн-форматі.

 Реалії змінюють, а люди залишаються

 Археолог Юрій Полідович прийшов до обласного музею у 1988 році старшим науковим співробітником у відділ охорони пам'яток археології: він очолив археологічну експедицію, яка працювала за договорами на різних будівництвах. Згодом працівників експедиції перевели до штату музею, сформувавши спочатку сектор, а потім великий відділ з різним об'ємом задач.

 Археолог Юрій Полідович

 «Тоді наша робота була пов’язана з процесом роздержавленням земель, з передачею їх у приватну власність. Завдання – прибирати пам'ятки археології з переліку земель сільськогосподарського призначення, так, щоб вони залишалися державними, - згадує пан Юрій. - Як вийшов закон про охорону археологічної спадщини, нам це сильно допомогло, але законодавство постійно змінювалося – археологів то вводили до експертний рад по відведенню землі, то виключали. Інколи місцеві нам самі розповідали навіть про ті пам’ятки, про які ми й не знали, а бувало, навпаки: немає позначки, значить, немає обмежень, А загалом, рутина…»

Ю.Б.Полідович, 1999. «Музейна» археологія: люди, події, знахідки. Літопис Донбасу, 7, с. 25—31.

“Ще у довоєнні часи до Донецького (тоді – Сталінського) краєзнавчого музею почали надходити окремі археологічні знахідки. У далекому 1932 р. керівництво музею запропонувало Віктору Михайловичу Євсєєву, тоді ще студенту Ворошиловградського педагогічного інституту, провести археологічні розвідки у басейні р.Кринки, звідки надходили численні знахідки кремяних виробів. Саме під час цих досліджень було знайдено Амвросіївський комплекс пам’яток, який включає костище і стоянку доби пізнього палеоліту (близько 25-15 тисяч років тому). Дослідження цих пам’яток, хоч і короткочасне, стало справою життя самого Євсєєва. Згодом їх досліджували київські археологи. Нині ці пам’ятки є вже всесвітньовідомими, зокрема, на їх базі у 1989 р. проводився радянсько-американський симпозіум з проблем археології кам’яного віку.

Але тоді, у 1930-ті роки, археологічний відділ у музеї так і не було створено. Ймовірно, навіть не було археологічної експозиції, хоча якісь окремі знахідки зберігалися.

Цілеспрямовано археологічні колекції у Донецькому краєзнавчому музеї почали накопичуватися вже у повоєнний період його історії. Одним з перших надходжень (у 1950 р.) стала кам’яна статуя скіфського періоду, знайдена у с.Ольховчик (нині територія м.Шахтарська). Підквадратний невисокий моноліт, вирізьблений у людській подобі, зображує чоловіка із звисаючими у вигляді підкови вусами, прикрашеного гривнею та озброєного мечем, сокирою та нагайкою. Нині ця статуя вже стала загальновідомою, увійшла у всі підручники, їй присвячено чимало наукових праць, і вона навіть стала прообразом фігурки-призу щорічного регіонального конкурсу “Золотий скіф”.”

У 2014 році пан Юрій спостерігав за подіями, які відбувалися у Донецьку: хоч і не брав участі у патріотичних мітингах, що відбулися на противагу проросійським маршам, але, дивлячись на вакханалію з барикадами та «хресними ходами» біля обласної адміністрації, відчував занепокоєння. Вже у 2015 році, під час круглого столу «Історико-культурний та науковий потенціал Півдня та Сходу України в умовах окупації та воєнних дій: загрози, втрати, перспективи збереження та відновлення» він представив доклад на тему «Донецький обласний краєзнавчий музей в умовах війни і миру», де зокрема й про розбіжності у поглядах музейних співробітників у березні–квітні 2014 р. у зв'язку з розвитком подій у Криму та на Сході України.

«Тоді відчувалося неймовірне напруження. Своєрідним анекдотом того часу була фраза «біля Донецька стоять наші танки». А от відповідь на питання, які саме «наші» - у кожного була своє», - згадує пан Юрій.

Зі своєї квартири у 9-поверховому будинку в селищі за 3 км від Пісків Юрій Полідович з дружиною був змушений виїхати до родичів у центр Донецька. Бо бойовики, які на очах місцевих мешканців стріляли з однієї й тієї ж зброї в обидві сторони – від Донецька та на Донецьк, наказали покинути селище – бо тут тепер військовий плацдарм.

 У своєму докладі пан Юрій згадував вимоги сепаратистів видати їм зброю з музейної колекції у квітні–травні 2014, інцидент з викраденням і побиттям співробітника музею, початок бойових дій у травні–червні 2014 року і відсутність розуміння необхідності згортання музейної експозиції зі сторони адміністрації.

«Починаючи з червня 2014 року ми не отримували заробітну плату, але попри обстріли мали ходити на роботу усе літо – за вказівкам адміністрації», - згадує він.

Донецький обласний музей обстрілювали тричі у серпні 2014 року. Під час першого були незначні пошкодження, а вечорі 20 серпня відбувся масований обстріл. Пан Юрій каже, що бачив, як снаряди летіли з-заводу, і розумів, що стріляють по району музею. Тоді музей був розбитий, все було в руїнах. Але через день після масованого обстрілу розбили й фасад музею. Тоді ж постраждали «Юність» та «Донбас Арена». Одна з мін розбила зовнішню стіну музею. Блок стіни впав і пробив підлогу, провалившись у підвальне приміщення, де знаходилися фонди. Це все засипало сміттям, цеглою та балками. Фонди залишалися в такому стані до 2015 року.

 «Після обстрілів журналісти та інші ідейні зазвичай розповідали про «укропів» та «правосеків», які нібито обстрілювали Донецьк. Але ж я бачив, звідки летіли снаряди, розумів, що це неправда, - каже музейник. - Мені пощастило: я прихворів і не вийшов на розбори завалів. Якби я тоді почав розповідати інше журналістам, то точно «забрали на яму». Руйнування музею використовувалися для пропаганди, щоб показати, що, мовляв, бандерівці руйнують історію Донбасу. Це було частиною стратегії, яка, до речі, спостерігалася також у Луганську, де по черзі методично обстрілювали різні об'єкти, зокрема театри, музеї, будинки».

Юрій Полідович впевнений: у 2014 році в Донецьку було багато «імітації війни»: на це вказують ретельно обрані об’єкти, символічні «похибки» та навіть наслідки обстрілів.

 «Незважаючи на численні обстріли, у Донецьку майже не було пожеж, чого не буває при справжніх бойових діях, - каже пан Юрій. – Вже у 2022 році я мав можливість порівняти, коли у Києві пожежі були масштабними».

 У квітні 2015 року у приміщенні, де розташовувався Донецький обласний краєзнавчий музей окупанти відкрили «Донецький республіканський краєзнавчий музей» («ДРКМ»).

 «Там відновили експозиції та навіть видали силами музею і музейних працівників, які там залишилися, «Историю Донбасса с давних времён». І ця історія про великий «вольный русский край». Навіть у радянські часи була більш виважена позиція. А зараз це просто пропаганда, - з сумом каже пан Юрій. – Колись, знаю, був зал Захарченко, де виставляли його нумізматичну колекцію, у фойе організовували різні зустрічі з ветеранами, виставляли якісь військові предмети Що зараз - я не знаю, давно не контактую з музейниками».

Про колег, які працюють зараз в музеї у Донецьку, пан Юрій говорить не охоче. Мовляв, були ті, хто щиро сприйняв все це. Але більшість просто підкорилися умовам, які склалися.

«Не забувайте, що ці люди здебільше почали працювати у музеї ще в умовах досить активної радянської пропаганди. Потім їм довелося перебудуватися, орієнтуючись на реалії незалежної України, - пояснює пан Юрій. - Ну, а тепер - за республіку, за Донбас! Не за щось там стороннє. Реалії змінюються, вони залишаються на тому ж місці».

 Принципи, відмінні від класичних

 Донецький обласний краєзнавчий музей в своїй структурі мав окремі музеї, що мали статус відділів, хоча й були розташовані в іншій місцевості. З 2014 року три з чотирьох цих відділів-музеїв залишалися на контрольованій українським урядом території, в той час, як головний – у Донецьку. Це була така собі пастка: працівники сиділи без зарплатні, не було за що оплачувати опалення чи світло. Щоб виправити цю ситуацію, довелося перереєструвати обласний краєзнавчий музей. Це був початок нового етапу – краматорського.

 «Але музей, по суті, був без фондів. Єдине, що там було - півтори ставки для співробітників: Виталий Циміданов, зараз покійний, та Юрій Коваль, які виїхали з Донецька і, власне, почали наново збір археологічних пам'яток Донецької області. От на цьому – адміністративних функціях та археології - музей починав свою роботу, - пояснює Катерина Філонова, яка прийшла керувати музеєм з медіа спільноти. - Пам'ятаю, тоді у мене було певне упередження, бо як це музей без нічого? Сидять якісь люди в кабінетах, щось там пишуть. Бо поки не занурився, не знаєш, як це все функціонує насправді».

 Але завдяки проєктам, на яких музейники Донеччини та Луганщини могли тісно співпрацювати та знайомитися з грантовими програмами, пані Катерина швидко увійшла в курс дій. До музею доєднався Дмитро Білько, який незабаром став одним з рушіїв розвитку музею. До речі, з перших днів повномасштабного вторгнення науковець захищає Україну у лавах ЗСУ.

«Ми мали показати громаді, що музей існує і робота ведеться. Я вже розуміла, що у будь-якому музеї ця «підводна частина», яка не презентується на публіку, насправді набагато більша, ніж хтось уявляє. Але музей часто сприймається не як суто наукова, а як просвітницька робота. Тому нам треба було й презентуватися, - каже пані Катерина. – Ми писали гранти, не завжди успішно, але це був досвід. Мали двох археологів, трохи накопаних нещодавно артефактів. Тому перша виставка називалася “Людина в просторі степу” і стосувалася періоду від доби каменю до доби бронзи на Донеччині. Грант від Українського культурного фонду дозволив зробити вітрини, залучити дизайнерів, мистецьких кураторів. Тоді, пам’ятаю, допоміг, наприклад, Бахмутський музей: дав на тимчасове експонування якісь речі з фондів, щоб доповнити цю експозицію. Тобто, по суті, на кількох горщиках та черепках, ми почали роботу».

Потім музей отримав фінансування від обладміністрації на оренду приміщення: старий магазин обладнали під виставкові приміщення. Археологічна виставка стала повноцінною експозицією вже у стаціонарному приміщенні.

 «А далі ми вирішили відійти від класичного принципу краєзнавчих музеїв - від початків до сучасності, бо без фондів це нам точно було не під силу, - зізнається Катерина. - Ми знов звернулися до Українського культурного фонду і зробили другу велику виставку – «Ген непокори». І це вже був авторський проєкт Дмитра Білька, у якому він виступив науковим куратором»

 Ця виставка, яка теж стала, фактично, повноцінною експозицією музею “краматорської доби”, присвячена протидії радянському режиму та людям, які такий опір чинили саме на Донеччині.

Проєкт “Ген непокори”

 «Проєкт спрямовано на спростування стереотипного уявлення, досі підтримуваного російськими пропагандистами, щодо того, що Донбас — територія так званого «русского мира» або принаймні утілення такої собі інтернаціональної ідилії, позбавленої будь-якої міжнаціональної напруги. Наявні джерела і зібрані музейниками матеріали, пов’язані зі спротивом радянському режиму на території Донеччини упродовж ХХ ст. продемонструють, наскільки це не відповідає дійсності», - писав про це фонд-донор.

 Окрім двох постійних експозицій, у третьому залі музею почали з’являтися тимчасові виставки з різної тематики: гостьові, з інших регіонів, або, наприклад, тут експонувалася приватна колекція волонтера «П'ятий блокпост» - про звільнення Слов'янська і Краматорська у 2014 році.

 «Мені здається, що попри формально це називалося “відновленням”, насправді ми закладали нові принципи та нову стратегію бачення музею, - впевнена пані Катерина. - Ми змогли започаткувати музей, як виставковий простір, а не тільки як місце для наукової роботи. Здається, з урахуванням тих реалій, в нас вийшло непогано».

Фіксація втрат - найважливіше завдання

 Юрій Коваль керував музеєм з 2021 по 2024 рік, а розпочав свою роботу у Донецькому обласному краєзнавчому музеї ще у 1990 році.

Юрій Коваль

 “Я вчився в університеті, прийшов на чверть ставки до експедиції. Через рік вже був у штаті самого музею як молодший, а потім й старший, науковий співробітник сектору археології. Згодом ми стали окремим відділом охорони пам'яток археології, тобто займались спеціально тільки археологією, без пам'яток історії”, - розповідає Юрій Коваль.

 Потрапивши до музею на зламі епох, молодий науковець міг спостерігати, як повільно, але невідворотно змінюється сутність установи. Про ті процеси, які відбувалися здебільше за ініціативи прогресивних музейників, а не як стратегія керівництва, він розповідає доволі цікаво.

“Чим тоді був обласний краєзнавчий музей? Повністю заідеологізована установа, куди навіть попасти працювати було вкрай важко. Усі директори того музею були вихідці з партійної системи, не було жодної випадкової людини, - каже пан він. - Існували цілі династії - батьки, сини, директори, профсоюзи: “Товариші, товариші!” Звичайне радянське пропагандистське кубло. Воно там залишалось достатньо довго, хоча люди там працювали геть різні: я був тоді ще студентом, а деякі прийшли на цю роботу у 50-х роках. Спротив почався з тих, хто мав негативне ставлення до радянщини. Спочатку відмовлялися ходити на обов’язкові першотравневі демонстрації, не зголошувалися робити щось “під підпис” тощо. Тож, трансформація почалася саме з бажання людей щось міняти”.

 Звісно, поступово змінювалося й наповнення експозицій, з’явилися ті, що спрямовані саме на українську історію. Наприклад, експозиція, яка присвячена Голодомору. Хоча радянщина, за словами науковця, там трималася дуже довго.

“Але люди, навіть ті, хто не дуже це підтримував, якось пристосувалися до нових реалій. Потім можна було вже знаходити гроші на позабюджетне фінансування. Була створена абсолютно нова зала з палеонтології. Просто шикарний простор!”, - згадує пан Юрій.

У 2014 році тодішній керівник музею Євгеній Денисенко одразу підтримав так звану “ДНР”. Забрати якісь колекції з музею було на той час просто неможливо. До музею навідувалися озброєні люди, які “брали під свій контроль” усі державні заклади, установи та інституції.

 “Все залишилось там. Частина співробітників, хто не прийняв це все, згодом вільнилися й виїхали. Але багато залишились співпрацювати, - каже музейник. - Я виїхав до Слов’янська”.

Саме завдяки ентузіазму пана Юрій була започаткована перша після перереєстрації музею колекція - за рахунок відновлення археологічних досліджень на території Донбасу.

 “З 2017 року активно знову почали розкопувати кургани, проводити так звані охоронно- рятувальні роботи на об’єктах, що руйнуються через будівництво чи розорювання. Їх проводив Інститут археології, ми брали участь в цих експедиціях і, за договором, усі речі, які знайдені на території нашої області в курганах, залишаються в нашому музеї. Це стало основою наших нових фондів, - пояснює музейник. - Завдяки экспериментальному методу археології, яким я займаюсь, окрім демонстрації автентичних речей, ми створили копії для пояснення відвідувачам музею: що саме вони бачать, як це створювали у давнину, для чого використовували. Тобто показували взагалі весь процес, ці знаряддя можна потрогати, побачити. Це користувалося попитом”.

У пана Юрія було багато планів: наприклад, він хотів розширити експозиційний простір музею в Краматорську за рахунок нової зали, яка була б присвячена палеонтології нашої області. Тим більш, наближався ювілей - 100 -річчя створення музею. Але у 2022 році ці плани були перекреслені.

 “Поки все, що можемо - це спостерігати. І зараз усі зусилля охоронної археології сходу України спрямовані на моніторинг. Того, що ми поступово втрачаємо. Бо захистити неможливо: це залежить не від нас, - з сумом каже пан Юрій. - Є спеціальні технології, завдяки яким можна відстежувати. Особливо, коли є попередні координати GPS тієї чи тієї пам'ятки. Ось ми й дивимося на її стан, який він був, і який він зараз”.

 Археологічні втрати великі, каже музейник, бо кургани страждають найбільше. Їх люблять використовувати в якості фортифікацій, бо це високі відмітки на місцевості. І руйнується вони нещадно.

 “Станом на зараз, фіксація втрат для нас - найважливіша задача. Про це потім на увесь світ говорять фахові провідні установи, наприклад, Інститут археології, є громадські об'єднання: дуже потужна структура - Кримський Інститут стратегічних досліджень, який безпосередньо займається фіксацією руйнацій та втрат, щоб потім говорити про них на міжнародному рівні”, - каже пан Юрій.

 Він сподівається, що колись музеї нині окупованих територій знов відкриють свої двері для поціновувачів історії. Можливо, створять певний “Східний музений хаб”, в якому б не тільки зберігалися ті архіви, що вдалося вивезти, а й можна було б з ними працювати та виставляти.

 А поки музейна спільнота Донеччини намагається випрацювати рішення для подолання викликів, які постали перед ними: як зберігати, не втратити, осмислити та презентувати спадщину, яку знищує віна.

Теми, які обговорюють музейники Донеччини

• Збереження та дослідження історико-археологічної спадщини Сходу України в умовах війни.
• Використання інструментів штучного інтелекту в роботі музеїв.
• «Культура без меж»: формуванню практичних навичок забезпечення фізичної, інформаційної і цифрової доступності, розробки інклюзивних підходів до організації культурних подій в контексті безпечної взаємодії з різними соціальними групами.
• Висвітлення історії тоталітарних режимів і теорії терору, відображення подій війни в музейних експозиціях, а також методи роботи музею з різними аудиторіями з метою збереження історичної пам'яті і формування суспільних цінностей.
• Спадщина і війна: генеза інструментів моніторингу стану пам’яток на окупованих територіях.
• Деколонізація в Україні. Правові механізми та ціннісні орієнтири.
• Спадщина і війна: генеза інструментів моніторингу стану пам'яток на окупованих територіях.

На заходах люди досі дивуються Донеччині

 Оксана Муравська, яка з кінця 20124 року виконує обов’язки керівника Донецького обласного краєзнавчого музею, але працює в ньому з 2020, розповідає, розповідає, що з початку повномасштабного вторгнення експонати були евакуйовані, а працівники музею виїхали з Краматорська у різні куточки України.

 «Тому зараз у нас немає офіційного приміщення, офісу чи музейних залів. Ми працюємо в змішаному форматі: переважно дистанційно, але проводимо й офлайн заходи за домовленістю з іншими закладами культури, музеями, - розповідає пані Оксана. – Возимо виставки, майстер-класи, проводимо конференції. Нас підтримують колеги - приймають та допомагають».

 Як і на початку діяльності музею у Краматорську, попри відсутність доступу до артефактів, музейники хочуть про себе заявляти. Тому суттєвий акцент зроблено на фіксування сучасних подій.

«У нас є окремий відділ сучасної історії, куди залучені співробітники, які записують усні свідчення, фіксують перебіг подій, тобто, проводять дослідницьку роботу, - каже пані Оксана. - Але працюємо й над виставками. За час повномасштабної війни ми реалізували вже чотири пересувні виставкові проєкти. Наприклад, «Обличчя спротиву», який присвячений військовослужбовцям. Це портрет та особистісна історія людини: чим займалась до армії, чим захоплюється, її мрії, сподівання. Це було доповнено цитатами самих людей, що додавало емоційності і щирості».

 У 2023 році музейники зробили дві виставки. Одна з них – «Незламність в об’єктиві», де окрім світлин про руйнування, втрати, окремо приділили увагу військовим, рятувальникам, медикам, поліції та волонтерам, які евакуюють людей з прифронтових громад.

«З нею ми об'їздили, багато міст: Дніпро Київ, Яремча, Коломия, Луцьк, Ужгород, Чернівці, - каже керівниця музею. – «Обличчя спротиву» виставляли у Дніпрі, Хмельницькому, Кропивницькому, Черкасах. Тож, будь-які наші заходи підсилюється спілкуванням людьми. Ми розповідаємо про свій регіон, обговорюємо його історію, дискутуємо про його майбутнє. Майстер-класи пов'язано з нашими традиціями, символами. Звичайно, це складно робити не на своїй території».

У квітні 2026 року у Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї відбулося відкриття виставки Донецького обласного краєзнавчого музею «На лінії вогню», присвяченої українським військовослужбовцям — їхній щоденній службі, витримці та силі. Музейники Донеччини та Чернівецької області наголосили на важливості міжрегіональної співпраці між музеями та необхідності збереження пам’яті про події війни за незалежність України. Символічним кроком у цьому напрямі стало підписання Меморандуму про співпрацю між двома установами — як знак єдності та спільної відповідальності за історію.

Особливими гостями заходу стали представники військових підрозділів, представлених у виставці, зокрема 117 окрема важка механізована бригада та 127 окрема важка механізована Харківська бригада. Серед них — старший лейтенант Юлія Степанюк, начальниця відділення комунікацій 117-ї ОМБр, та молодший сержант Анатолій Лисянський, штаб-сержант відділення комунікацій 127-ї ОМБр. Вони поділилися власним досвідом служби, а також підкреслили значення проведення таких виставок і фіксації подій війни, адже презентовані світлини дають змогу глядачам побачити реальність фронту очима тих, хто проживає її щодня.

Після офіційної частини відвідувачі мали можливість глибше зануритися в експозицію разом із кураторкою виставки, завідувачкою відділу сучасної історії Донецького обласного краєзнавчого музею Катериною Зеленською, яка розкрила ключові ідеї проєкту та допомогла побачити за кожною світлиною не лише мить, а цілу історію — про мужність, втрати, підтримку і віру. Виставка «На лінії вогню» — нагадування про ціну свободи і про тих, хто щодня її виборює.

На заходи зазвичай приходять не тільки переселенці з Донеччини, а й місцеві мешканці. І, зізнається пані Оксана, інколи для них це стає приводом для переосмислення. Бо, на жаль, люди з різних регіонів України мало знають один про одного. І тому нерідко цікаві факти про Донеччину дивують.

«У будь-якої частини країни є свої особливості, але це не заважає нам відчувати себе українцями, - каже пані Оксана. – Приємно бачити, як після виставки чи спілкування, знання про наш регіон розширюються. Бо в нас, виявляється, не тільки Святогірськ красивий, і він - точно не єдина пам'ятка, не єдине цікаве місце в нашому регіоні».

 Чи житиме далі Донецький краєзнавчий музей, що перетнув віковий рубіж у найскладніший період для країни та кожного українця? Чи вдасться науковцям зберегти безцінну спадщину для чесного та правдивого вивчення історії краю наступними поколіннями? Чи понесе покарання на міжнародному рівні винуватець руйнувань артифактів та спотворень історії? Ці питання, які на перший погляд, здаються риторичними, насправді чекають на наші відповіді. Підтримкою, активністю у відвідуванні експозицій, тримання у фокусі уваги, збором інформації, яка вже є нашою історією…

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”/SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України”/SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Лізавєта Гончарова