Ілля Суздалев: Іноді сниться Донецьк або Єнакієве

Ілля Суздалєв жартівливо говорить про себе «народжений в СРСР», хоча від тих реалій може згадати хіба що зірочку «жовтеняти». Його з дитинства цікавила радіо-журналістика, а перший публічний політичний досвід він отримав на мітингу «За Януковича», де виголосив промову про підтримку «Фьодоровіча» молоддю. Він ніколи не був залучений до патріотичних рухів Донеччини, хоча активно розвивав юнацьку журналістику регіону. Після поїздок на дитячі журналістські фестивалі до Росії, був впевнений, що там цей рух набагато потужніший. Але тільки згодом зрозумів, що значення має не тільки форма, а й сенс. 

Достатньо ввідних даних, щоб передбачити, на якому боці мав опинитися у 2014 році працівник пресслужби Донецької обласної адміністрації Ілля Суздалєв? Вирішили разом з ним згадати події цих років, водночас чесно прослідкувавши етапи внутрішніх змін. Які можуть згадати у себе немало наших земляків. 

Ми жили в певній парадигмі

«Так, я не канонічний патріот, якщо казати про уявлення такого у будь-якій країні. Не співаю гімн щоранку, не ходжу на роботу з великим прапором чи виключно у вишиванці. Але у публічному просторі і вдома я частіше говорю українською, ніж російською, з 2022 року мої пости у соцмережах виключно державною. І син, який народився вже у Києві, говорить українською, - каже Ілля Суздалєв, - За ці дванадцять років ми усі змінилися, тим більше враховуючи, які це були роки. Але чи спричиняє зараз мій «донецький» бекграунд відчуття внутрішнього дисонансу чи заважає відчувати себе українцем? Ні. Ми жили в певній парадигмі, де в Донецьк вливали великі кошти, перед Євро 2012 побудували новий стадіон та аеропорт, все було не погано. А чи «годував Донбас всю Україну», я, наприклад, тоді не замислювався та не аналізував».

Подібна позиція на Донеччині була геть не на маргінесі. Люди вочевидь вірили у ту реальність, яку їм малювали «господарі Донбасу». Вірили щиро, віддано і беззаперечно, навіть якщо вона не дуже корелювалася з тим, що відбувалося навколо. Суздалєв каже, що він вже зараз може пояснити для себе усі ці процеси, що впливали на його переконання. 

«З чого могло складатися моє особисте усвідомлення? У молодшій школі мене ще приймали в «жовтенята». А мій малий зараз у садочку Гімн України співає, у них є хвилина мовчання, є таке поетапне виховання. У перші роки Незалежності в єнакіївській у школі я геть не помітив змін, - перераховує він. -  По-перше, це 100% російськомовне середовище. Було важко сформуватися українцем, якщо українське сприймалося виключно як шароварщина, бо саме так це культивувалося ще з радянщини. В інститутські роки, а це - початок нульових, мені якось не довелося потрапити у патріотичний рух. Для цього мав би бути хоч якийсь поштовх... А тут зрозуміла ідея — президент-земляк, за все хороше проти усього поганого, як завжди у політиці...»

У 2004 він, ще дуже молодий та «зелений», працював в єнакіївському штабі Януковича. І йому здавалось, що робив він щось важливе і грандіозне, хоча просто переносив якісь папірці.

«А потім був черговий мітинг «за Януковича», де мені сказали, що маю виступити від молоді. Я тоді прийняв це за велику честь. Там виступали директори заводів, начальники, мер, і я - Ілля Суздалєв! Поважні люди тиснуть мені руку, усі це бачать, - вже з усмішкою каже Ілля. — Чи варто тепер посипати попелом голову? Такий етап мого дорослішання, який, до речі, навчив не поспішати за когось «кричати». Чи то просто подорослішав...»

Тільки згодом, зізнається Ілля Суздалєв, він зміг оцінити ті постаті, що просували українське на Донеччині. Наприклад, Ігор Зоц викликає в нього величезну повагу та захоплення: він зміг у ті часи, коли у Донецьку українське вважалося чимось аж занадто дивним, витримувати увесь той тиск та видавати українську газету “Донеччина". Навіть уявити страшно, каже Ілля, як його клювали усі ці 30 років. А він зміг не зламатися, вберегти та продовжувати свою справу...

Тиждень у стані невагомості

З тодішнім президентом Ілля особисто так і не познайомився, але бачив його у часи, коли працював в пресслужбі Донецької ОДА. Забезпечував організацію його візитів до області, які до втечі в росію були чи не щомісяця. На донецький Майдан, де було не так вже й багато людей, ходив, скоріше, з цікавості, аж поки «зверху» відповідні служби не поцікавилися — навіщо?

«Так, там було достатньо журналістів, хтось приходив, як учасник. Хтось — висвітлювати. Але скажу зараз правду: більшість місцевих медіа отримували дотації з бюджету області на висвітлення діяльності органів влади. І через це не могли бути настільки вільними, настільки, можливо, хотіли би бути, - чесно каже Ілля Суздалєв. -  Це змінилося тільки після 2014-го року, коли навіть ці дотації не мали вже статусу зобов’язань. Мовляв, добре, ми беремо, висвітлимо вашу діяльність, але, вибачайте, ми вам більше нічого не винні». 

Подальші події, які змінили життя всієї країни, він згадує з середини, як начальник відділу пресслужби ОДА.

«Знаєш, коли в літаку потрапляєш у «яму»: злітаєш, а потім провалюєшся. І якісь декілька секунд ти наче у невагомості. Оце був тиждень після того, як втік Янукович. Ніхто нічого не розуміє, губернатор залишається на місці, Януковича немає, Турчинов виконує обов'язки президента... Шишацький, тоді пам'ятаю, говорив: Турчинов сказав продовжити працювати, область працює, - згадує ті дні Ілля. — А от ті фейки, про вагони з «правосеками», які розповсюджували представники Донецької міської ради, ми, як прес-служба ОДА, спростовували. Якось намагалися виважено балансувати».

Потім була череда захоплень будівлі ОДА, де «протестанти» крали особисті речі чиновників, нишпорили по кабінетах і залишали дивні сліди свого перебування. І вже постійна «тусовка» різного люду біля адміністрації. Андрія Шишацького обрали головою обласної Ради, коли кудись несподівано «зник» минулий чиновник, він встиг вийти з «Партії регіонів», що не сподобалося більшості, і його «скинули».

«Вочевидь, він намагався всидіти у цій ситуації. Але було б дивно, якби це в нього вийшло, - каже Суздалєв. — І у якийсь момент Шишацький був змушений фізично тікати по вулиці, коли за ним бігли «воїни молодої республіки». Потім головою ОДА призначили Таруту, адміністрацію продовжували періодично штурмувати. А він кожного понеділка казав, що цей було останнє захоплення. Аж поки не відбулось те, насправді, останнє, після якого будівлю вже не використовувала законна влада». 

У той період на сторінці Фейсбука Ілля викладав гумористичні замальовки про «народну республіку», яка несподівано народилася в головах пургіних і губарєвих, про рівень «вихованості» тих, хто днями і ночами сидів в наметах біля адміністрації, про випадки, коли йому доводилося рятувати журналістів, які прийшли на «пресуху» якогось чиновника, а потрапили під дуло автомата немитого чоловіка з амбре тижневого запою.

Але дуже скоро гумор став вже не таким смішним. Особливо, коли будівлю захопили остаточно. Власне, під час цієї події Ілля Суздалєв був в адміністрації, бо звик у неділю планувати роботу на тиждень. Так він опинився в пасці, що на той момент було вже небезпечно.

«Я був в кабінеті на 10-му поверсі, де вікна виходили на центральну частину Донецька. Я бачив, як вони підходять, блокують адміністрацію, ламають там решітки, якими був заварений вхід, і пролізли на 11-й поверх, - згадує він. -  Я їх зустрів в коридорі з охоронцем поверху, вони взяли у охоронця план поверху і пішли в кабінет голови області. Єдине, що вони не зрозуміли, що можна було йти сходами, а пішли через залу засідань. Ми піднялися швидше за них, в приймальні сиділа чергова секретарка, і ми дивилися, як вони виламують двері з боку зали засідань. Потім вони викинули вниз прапор України, що був на флагштоці... - згадує про той «історичний» момент Ілля, -  Згодом вони навіть балаклави познімали, мовляв, «я сидів вже, мені нема чого боятися». Але в мене, як у багатьох «донецьких», була якась надія, що втрутиться Ренат Ахметов, і вони розбіжаться. Бо занадто карикатурно це виглядало. Він ось-ось мав умовно «зняти піджак» і розв’язати проблему, як було в Дніпрі чи тодішньому Красноармійську, наприклад. Бо йому було що втрачати. Але він тільки гудєл».

Повідомляли про посівну, поки «вони» не прийшли

Залишившись без приміщення, Ілля з колегами переїхали у інше місце, продовжуючи працювати: у Донецьку тоді було багато ЗМІ зокрема іноземних, доводилося коментувати за усі управління та департаменти.

«Ми надавали інформацію, виходили з публічними коментарями замість начальників управлінь. Бо усі боялися. Розпитаємо, бува, департамент АПК, про сільське господарство, завчимо текст, виходимо до преси: «У Донецькій області успішно йде посівна тощо, тощо». В Донецьку навіть на декількох дільницях пройшли вибори президента, і ми давали новини про це. Тобто, працювали, як могли, у тих дивних умовах, - каже Ілля, - Допоки за нами не прийшли. Мені пощастило, я був у відпустці за кордоном. Частина команди вже переїхала до Маріуполя, куди Тарута переводив адміністрацію. Але одна колега ходила працювати, і коли вони прийшли, в неї вистачило кмітливості прикинутися родичкою, яку попросили полити квіти. Бо якщо б дізналися, що вона заступник начальника, її б забрали».

Ілля зізнається, що на початку березня 2014 року й відбувся той перелам, який чітко визначив увесь його подальший рух. Він доволі тісно був пов’язаний з Росією, бо багато років займався дитячими медіа, і, коли їздив на різні фестивалі, бачив, що в Росії на той момент цей рух був масштабніше.

«Та й взагалі, по формі, журналістика була на іншому рівні: підходи до знімання, трансляції, технічні «фішки», які тримають глядача, якісно зроблені речі, - каже він, - Правда, я потім потрапив ще й до Польщі, Німеччини, і мої погляди розширилися, бо мав з чим порівнювати. Але на певному етапі я мав російськоорієнтований світогляд».   

Можна було б поспорити про усе це, але у чомусь Ілля правий: щоб пропаганда спрацьовувала та відпрацьовувала свої гроші на усі 100%, треба, щоб вона була якісною. І разом з цим розумінням кудись поділися й тісні зв’язки...

«Тоді мені почали з Росії писати якісь мої знайомі, мовляв, треба триматися, бо ми вам допоможемо. І в мене це викликало якусь таку реакцію, наче вмить розвернуло на 180%. Я декільком відповів різко, з кимось вступав в запеклі дискусії (поки в них ще був Фейсбук), але згодом будь-яка комунікація зникла взагалі. В мене зараз взагалі нема точки дотику з буд-ким в Росії, - каже Ілля. — А потім пішли першу патріотичні мітинги у Донецьку. І я почав на них ходити. Це вже було свідоме рішення, хоча усі розуміли, що небезпечно, можна отримати битою по голові чи ножем під ребра. Але це була така внутрішня потреба приєднатися, якої геть не було, коли по вулицях Донецька ходили натовпи невідомих людей з прапорами Росії чи «Донецької народної республіки», які я раніше бачив хіба над наметом, що інколи з’являвся на площі, і на яких ніхто не звертав уваги. Наче я чітко зрозумів, що тут — світло, а там — темрява».

Він згадує, що про патріотичні мітинги оголошували у групах популярного тоді «ВКонтакті», було приємно бачити, як знайомі ставлять галочку — буду. Бо відчувалося це єднання, ти знав цих людей, ти з ними на одній хвилі, хоча раніше, можливо, і не здогадувався про це. А звідки взялися колони підготовлених агресивних протестувальників, які були геть не схожі навіть на звичних «завезених» бюджетників чи шахтарів, яких за часи служби в ОДА Ілля бачив немало? 

Залишатися у Донецьку було вже небезпечно. На вулицях озброєні люди забирали автівки, по супермаркетах ходили чоловіки в кедах з автоматами. Ілля доєднався до команди ОДА у Маріуполі, і на щастя, не був затриманим на чисельних блок-постах, хоча ризик того, що всі працівники ОДА були у певних списках, був високим. Більше туди він не повертався. 

Я не ллю сльози за Донецьком, але хотів би побачити вулиці Єнакієвого 

Протягом перших місяців війни Ілля жив у інтернаті в Маріуполі, де у нього з власних речей були тільки ноутбук та літні футболки, потім був змушений переїхати до Краматорська, коли туди перенесли адміністрацію. Під обстрілами їздив на евакуацію людей в Дебальцеве, вмовляючи бабусь вийти з підвалів та сісти в жовті шкільні автобуси — як останній шанс врятуватися. Бачив, як змінюється Донеччина, яка залишалася українською: як зростала активність громадянського суспільства, актуалізувалися національні цінності. Бачити тисячні Ходи з прапорами та у вишиванках, на які ніхто нікого не примушував виходити, було незвично та щемно.

Потім ризикнув взятися за нову справу: відновити у Краматорську Донецьке обласне державне телебачення, від якого переїхала з Донецька, власне, одна печатка.

«Ми почали з нуля, не було нічого. Колектив набрали з молодих краматорських журналістів. Переді мною поставило два питання: знайти хоч якесь обладнання і дати можливість молоді побачити, як це працює в Європі, бо більшість з них ніколи не виїздила за межі країни, - каже Ілля, - А щоб розвиватися, треба  «набачитися». І цього разу не в Росії, як було зі мною».

І Суздалєв почав писати українським послам у різних країнах, щоб налагодити партнерства з європейськими медіа — для стажування журналістів, а ще, можливо, знайти хоч якусь техніку. Десь йому просто не відповіли, десь написали - «будемо залишатися на зв’язку», а Андрій Дещиця, який був тоді послом у Польщі, відповів через 20 хвилин:  без проблем, спробуємо допомогти. Ось контакт секретаря, яка відповідає за медіа-культуру». Так Ілля познайомився з колективом «Белсата»  у складі польського телебачення. Він не був ще дуже розкрученим, бо почав працювати з 2007 року.

Про стажування домовилися без проблем: і восени 2015 року спочатку керівники, а потім й краматорські молоді журналісти приїхали до Польщі, де їх безплатно поселили та дали можливість стажуватися на каналі. Зв’язок міцнішав, тому, коли у 2018 році Ілля Суздалєв переїхав до Києва та написав у Фейсбуці, що вільний до пропозицій щодо роботи, першими відгукнулися колеги саме з «Белсату». Вони вирішили втілити свою зацікавленість в Україні, відкривши офіс у Києві. І, до речі, саме це потім допомогло врятувати багато журналістів, які були змушені тікати з Білорусі через тиск та погрози. 

«Зараз я керую офісом центру закордонного мовлення польського телебачення, в який входить вже багато каналів, в тому числі «Белсат» - білоруськомовний канал, орієнтований на Білорусь, - пояснює Ілля. — Виплатив маленьку квартиру в Ірпені, звідки у 2022 році ледь встигнув вивезти дружину з маленьким сином. Вкорінений сім’єю, домом, роботою».

Суздалєв зізнається, що іноді йому сниться Єнакієве або Донецьк. Перший час часто, потім рідше і рідше.

«Але конкретно мені, який настільки часто переїжджав і змінював своє життя, зараз це вже не «пече». Наче це було в іншому житті. Раніше хотілося рухатися, щось змінювати, але зараз вже сто разів подумаєш, - каже він. - Але я не ллю сльози в День Донецька у кінці серпня, не виставляю фотографії красивих місці, ніколи не виставляв. Якось це не мій спосіб сумування чи спогадів».

Але, подумав й додав: але колись хотів би опинитися в рідному місті. Хоча, мабуть, вже не вірить, що це можливо у найближчому майбутньому. Поїхати туди зараз — така собі подорож в один кінець, швидка деокупація — теж не дуже реалістичний сценарій. 

«Я собі уявляю, якби в мене була б «шапка-невидимка». Щоб мене ніхто не бачив, а я міг походити в тих вулицях, де я ріс, де вився, бе бігав з друзями. Так, це викликає у мене певні щемливі почуття, але точно не такі, щоб про це думати щоденно, - каже він. — Статус переселенця допоміг мені хіба що віддати сина до садочка поза чергою, а так для мене вже це не так важливо. Я відчуваю себе українцем, бо я живу в Україні, бо мені подобається Україна, хоча, звісно, щось може і не подобатися. Тут я хотів би жити та розвиватися, бо тут я вдома».

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”/SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України”/SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Єлизавєта Гончарова