«Донецьк - це минуле і майбутнє»: Сергій Стуканов про українську ідентичність міста та його майбутнє після деокупації

Сергій Стуканов, активіст відомої молодіжної організації «Поштовх», у грудні 2012 року заснував український розмовний клуб у Донецьку й керував ним протягом року. Через небезпеку він був змушений виїхати з міста влітку 2014 року. Нині живе та працює у столиці, але досі відчуває свою причетність до майбутнього Донецька й відповідальність за нього.

Чому важливо фахово дискутувати про стратегію розвитку української Донеччини ще до звільнення територій, про що змістовні топоніми можуть сигналізувати людям, які перебувають в окупації, та переселенцям, і чому Соборність важливіша за Пушкіна — читайте в інтерв’ю для сайту 62.

Рівно 20 років тому у Донецьку з’явився «Поштовх», спрямований на розвиток міста через українську мову, культуру, історичну пам’ять і громадянську активність. Сергію, ви — один із тих «істфаківців», які брали активну участь у різноманітних акціях і подіях. Яка доля цієї ініціативи, про яку нещодавно говорили на одній із панелей Donbas Media Forum 2026? І чи вплинула ваша активна позиція на рішення залишити Донецьк у 2014 році?

— «Поштовх» продовжує існувати, громадську організацію ніхто не закривав. Але, звичайно, найактивнішим періодом донецького «Поштовху» були 2006–2009 роки. Потім «кістяк» організації випустився: Юрій Матущак і його однокурсники — з університету, а я — з аспірантури. Зв’язок з університетом перервався. Потім Матущак на рік поїхав до Польщі, а коли повернувся, активність трохи зросла. Що стосується мене, то в грудні 2012 року я заснував український розмовний клуб і керував ним протягом року. Він працював фактично до початку Революції Гідності — до кінця жовтня.

Донецьк я залишив 3 липня 2014 року й відтоді жодного разу не повертався. По-перше, було відчуття й сподівання, що Сили оборони України скоро зайдуть у Донецьк. На той момент вони просувалися й звільняли наші території. А це означало б доволі активні бойові дії. Тож я виїжджав, чесно кажучи, з надією, що перечекаю в Києві найгарячішу фазу, наші звільнять місто, і я повернуся.

Окрім цього, це була така собі «перехідна доба окупації»: до Донецька ще приїжджали політики на переговори, намагалися про щось домовлятися. Але, ясна річ, небезпека існувала й через мою відкриту патріотичну позицію. Найактивніші учасники Донецького Євромайдану виїжджали з Донецька ще в березні, квітні й травні: їхні фотографії розвішували по місту, до них приходили додому, їх переслідували. Я не був обличчям Євромайдану, тому, напевно, не був серед перших, за ким приходили. Але, зрозуміло, точно був серед наступних. Розмовний клуб виник ще до Майдану й був своєрідною історією про лагідну українізацію, не асоціювався з чимось радикальним. Тоді я викладав філософію в Донецькому інституті МАУП і вирішив їхати, лише завершивши приймати всі іспити.

Сергію, що ви відчуваєте щодо Донецька зараз?

- Чесно кажучи, емоції щодо Донецька, напевно, досить давно довелося заховати. Думаю, це такий неусвідомлений механізм, коли емоції та почуття витискаються десь у підсвідомість, щоб не боліло.

Якщо раціонально підходити, то, звичайно, є розуміння, що Донецьк змінюється. І за ці 12 років, напевно, досить суттєво змінився. Бо, по-перше, змінився склад населення за рахунок росіян. По-друге, діти значною мірою, ймовірно, забули Україну, бо виросли в іншій ситуації.

Тому Донецьк для мене — це минуле, з одного боку, але з іншого — майбутнє, для якого доведеться докласти багато зусиль, щоб повернути місто до української нормальності.

А, на ваш погляд, чи був Донецьк у стані української нормальності до 2014 року?

Я вважаю, що ситуація в Донецьку була динамічною. Загалом там не було проросійських поглядів у тому сенсі, що ніхто не прагнув до Росії. З іншого боку, не були яскраво виражені й антиросійські настрої. Умовно кажучи, до Росії та російської культури ставилися дружньо, а для когось вони були навіть рідними. Але ідеї вийти зі складу України й приєднатися до РФ існували лише серед маргіналів.

А з іншого боку, регіональні еліти в силу своєї неосвіченості та політичних міркувань постійно на порядок денний виставляли питання російської мови, якогось «Таможенного союзу» тощо. Динаміка проявлялася в тому, що з кожним роком нове покоління відчувало все більше нормальним бути частиною України, не ностальгувати за совком. Думаю, якби Донецьк дотепер залишався в складі України, ситуація змінилася би ще більше.

Наприклад, як у тих містах, які після 2014 року залишилися на підконтрольній Україні території? Адже протягом цих восьми років у таких містах, як Костянтинівка, Слов’янськ і Бахмут, це було дуже помітно.

— Так, але треба враховувати, що ті міста проходили свій шлях українізації в умовах, коли частина українських територій уже була окупована. Люди побачили, що «рускій мір» — це зло. Думаю, без цього поштовху й там усе відбувалося б за інерцією та повільніше. М’яка сила Росії, яку вона використовувала раніше, після 2014 року вже не працювала. Це дало змогу прискорити декомунізацію й українізацію. У Донецьку цього не сталося. Але в нього є дуже яскраве українське минуле й майбутнє після деокупації, хоча роботи буде багато.

Що стосується теперішнього, то наші можливості впливати дуже обмежені. Тому нинішній Донецьк ми ніби залишаємо за дужками. Впливати можуть хіба що Збройні сили України — якщо проводитимуть військові операції, — або ж можна застосовувати інформаційний вплив.

Пропозиції щодо перейменування головних вулиць і бульварів Донецька, які ви від імені «Інституту Соборності»озвучили на Donbas Media Forum 2026, це частина інформаційного впливу?

Чесно кажучи, я навіть не розглядаю нашу пропозицію як спробу впливати. Цільова авдиторія передусім перебуває в Україні: насамперед це, звичайно, переселенці з Донецька, які раніше були частиною Донецької громади, а тепер виїхали. Ширше — усі українці, які завдяки цій ініціативі можуть дізнатися про Юрка Матущака, постать, вплив і значення якого можна порівняти, наприклад, з Олексою Тихим.

Але, напевно, це також непрямий вплив на мешканців окупованого Донецька, особливо на тих, хто чекає на повернення України. Думаю, для них це має бути важливим сигналом: ми не забуваємо про Донецьк, міркуємо про те, як змінювати його ментальну мапу, і після деокупації міста обов’язково цим займемося.

А чому, на ваш погляд, взагалі важливі топоніми, які мають особливий сенс? Навіть в окупації, куди ми фізично не можемо дістатися...

— Бо імена містять сенси. Це називається маркуванням простору. Коли ми називаємо вулицю, площу чи проспект на честь певної постаті, події або організації, то формуємо певний вектор розуміння й осмислення історії, а також фокус, який впливає, зокрема, на наше майбутнє. Так формується спосіб розуміння минулого, теперішнього й майбутнього — своєрідна історіософія та сенс історії.

Якщо ця історія пов’язана з українськими постатями, то ми формуємо розуміння, що це місто, де творили українські діячі, які розвивали тут Україну. Започатковуємо певні ритуали й комеморативні практики, пов’язані з вшануванням цих постатей, а також ідей і цінностей, які вони сповідували та відстоювали.

Але ж Донецьк не має офіційних представників громади, релокованої адміністрації. Хто має вирішувати, чи підтримувати, чи узаконювати ті чи ті ініціативи?

— Так, згідно з чинним законодавством, перейменувати вулицю може лише громада. Тому це, певною мірою, питання майбутнього, якщо законодавство не змінять. Це також питання діалогу, вміння домовлятися й знаходити компроміс щодо тих чи інших перейменувань у процесі декомунізації та деколонізації. Адже це все одно має відбутися.

Донецьк, вулиця Артема

Але це не означає, що ми не можемо вже зараз про це говорити, працювати над пропозиціями, поширювати й популяризувати їх. Завдяки дискусіям, залученню людей і використанню нових топонімів хоча б на подіях та заходах, присвячених деокупації, поступово формуватиметься уявлення, що саме так і має бути. Народжуватиметься широка спільнота однодумців — нова донецька громада. І коли прийде час, ми матимемо сформований, обговорений і готовий до реалізації план.

Тож від імені нашої громадської організації «Інститут Соборності» наразі пропонуємо такі зміни у Донецьку: перейменувати вулицю Артема на честь Джона Юза, бульвар Пушкіна назвати бульваром Соборності, а проспект Гурова — на честь Юрія Матущака.

Довідка:

Джон Джеймс Юз, або Г’юз (1814–1889), — британський гірничий інженер. Він заснував металургійний завод, що належав російсько-британському «Новоросійському товариству кам’яновугільного, залізного й рейкового виробництва». Згодом біля заводу виникло місто Юзівка (нині Донецьк).

Джон Юз, вже відомий у Британії промисловець, вирушив до Російської імперії, щоб організувати виробництво металу. У 1869 році він купив землю в Катеринославській губернії, на березі річки Кальміус, і почав будувати металургійний завод із робітничим селищем поблизу села Олександрівка. Перший чавун виплавили у 1872 році. Завод працював за повним металургійним циклом; тут уперше в Російській імперії запустили вісім коксових печей і освоїли гаряче доменне дуття. Заснований Юзом комбінат став одним з індустріальних центрів Російської імперії, а згодом — України. У 2001 році в Донецьку встановили пам’ятник Джону Юзу.

Соборність для України – духовне єднання всіх територій, які історично належали нашому народові, єдність і цілісність загальної території України, недоторканність її кордонів.

Соборність означає, що Україна має єдину національну державу, яку сам народ створює як вільну, суверенну, демократичну, правову та соціальну. У сучасних реаліях соборність для України означає деокупацію всіх територій, захоплених ворогом.

Юрій Матущак народився 15 лютого 1987 року в Донецьку.

У дитинстві він почав цікавитися українською історією та культурою. У 2004 році вступив на історичний факультет Донецького національного університету й від перших днів навчання вирізнявся активністю, ентузіазмом, натхненням та організаторськими здібностями. 31 жовтня 2006 року студент третього курсу Юрко Матущак разом з однодумцями створив Донецьку обласну молодіжну громадську організацію «Поштовх», метою якої було сприяння українському національному відродженню на Донеччині. Юрія обрали головою правління «Поштовху», який об’єднав патріотично налаштованих молодих донеччан, переважно студентів. Члени організації популяризували українську мову та культуру, сприяли вивченню «білих плям» історії, видавали власну газету, проводили різноманітні заходи й акції: літературні вечори, фестивалі різдвяних вертепів, ушанування пам’яті жертв Голодомору та сталінських репресій і навіть весілля в українському стилі. В умовах, коли місцева влада не сприяла діяльності подібних патріотичних об’єднань, активна робота «Поштовху» та особисто Юрія була особливо цінною. Юрій був членом Громадської ради при обласній державній адміністрації. Після закінчення навчання, у 2011–2012 роках, він проходив стажування в польському місті Любліні, брав участь у проєкті з відновлення пам’яті про трагедію на Волині 1943 року, у межах якого збирав свідчення очевидців. Крім того, долучився до життя місцевої української громади, приєднавшись до Люблінського українського товариства. Після повернення в Україну працював учителем історії в школі, мріяв про навчання в аспірантурі.

З початком Революції Гідності Юрій став одним з активних учасників та організаторів донецького Євромайдану, їздив і на столичний Майдан, брав участь у створенні самооборони Донецька для захисту учасників проукраїнських акцій. Коли він написав заяву про звільнення, вирішивши постійно бути на барикадах, його учні-старшокласники, від яких він не приховував своїх переконань, подумали, що улюбленого вчителя переслідують. Разом із батьками вони пішли до директора школи та районного відділу освіти з проханням «не виганяти історика»… Юрій продовжував відстоювати свої погляди навіть тоді, коли в Донецьку вже почалися сумнозвісні події «російської весни». Проте невдовзі стало зрозуміло, що час політичних дебатів і мирних мітингів минув: проросійські сепаратисти перейшли до погроз і насильства щодо опонентів. Коли у величезному місті почали відкрито господарювати озброєні бойовики-«ополченці», Юрію довелося рятуватися втечею. Невдовзі він вирішив, що не має права просто спостерігати як біженець за масштабною історичною трагедією, яка розгорталася на його Батьківщині. Він поїхав до Дніпропетровська, де разом із кількома друзями записався до батальйону «Дніпро-1». У пам’яті побратимів він, боєць із позивним Вітер, залишився оптимістичною, світлою та інтелігентною людиною, яка немов випромінювала позитивну енергію. Потім було пекло Іловайського котла й вибух ворожого снаряда, що обірвав його життя 29 серпня в «коридорі смерті»…

Єлизавєта Гончарова