У пошуку свого місця: як юна художниця з Донецька ілюструє книжки у Львові, - ФОТО

Коли Донецьк опинився у вирії примусового «руського міру», Юлії Макаровій було 16 років. Вона планувала продовжувати вчитися у Донецькому художньому училищі, малювати природу та архітектуру улюбленого міста і робити усе те, що роблять юні митці у всьому світі — досліджувати життя навколо і себе у ньому. Але вже понад 12 років її родина живе на протилежному кінці України, бо як переселенці переїхали до Львову.

Про те, як вимушений переїзд вплинув на її світогляд та формування культурної ідентичності, яку книжку про Донецьк вона хотіла б проілюструвати і чому вважає, що стереотипи щодо мешканців сходу України вже мали б зникнути, пані Юлія розповіла в ексклюзивному інтерв’ю для сайту 62.

Де нам місце? 

Цього 18 вересня була дванадцята річниця з того дня, коли родина Макарових поїхала з рідного дому. На питання, чи пам’ятає вона Донецьк, Юля трохи з сумом каже: а куди від нього подінешся...

«Коли я там жила, ще не було Google Maps в телефоні, щоб ними можна було користуватися, вільно подорожуючи містом. Тому те, що я пам'ятаю, це в основному мій Куйбишевський район. Коли я почала ходити в іншу школу, то щодня йшла саме по району, проходила через вокзал і їхала далі - у Шевченківський, - згадує Юлія. — Я навіть малювала Донецьк, коли у художньому училищі нам задавали намалювати щось на кшталт архітектури Донецька. І для себе теж, але насправді не так багато».

Вона зізнається, що досі відчуває Донецьк як рідне місто. І чим довше не може туди повернутися, тим більше вдивляється у власне минуле.

«Минуле, яке відбулося саме у Донецьку. Згадую якісь дрібні речі, які я втратила, а, виявляється, вони були і є частиною мене. Я намагаюсь їх берегти, відтворювати, - каже дівчина. -  Якісь слова, традиції, манери розмовляти. У нас у сім’ї, наприклад, казали не ліжко, а крОвать. А по відчуттях, це, певно, така впевненість, яку я пам’ятаю у людей там, коли ти не перепрошуєш, а своїм життям кажеш: я є на цьому місці, я маю абсолютне право тут бути. І я хочу відтворювати це відчуття попри те, що опинилася на Галичині. Частково — це моя внутрішня потреба зрозуміти свій ментальний бекграунд.  Частково — як своєрідний спротив, без якого, думаю, важко обійтися при таких різких змінах у житті».

Вона згадує, що у 2014 році не сприйняла рішення їхати з міста як трагедію. Скоріше, як пригоду. Але все ж вимушену: варіант залишатися у захопленому місті родина не розглядала.

«Було очевидно, що під цією «владою» нормальним людям неможливо жити. Якийсь час ми з сім'єю просто перечікували в сподіваннях, що це якось вирішиться, підключиться законна влада, все стане на свої місця, - згадує Юлія. - Але все тільки поглиблювалося, і ставало зрозумілим, що залишатися тут нам неприйнятно. Навряд чи у 16 років я була настільки політично свідома, щоб точно формулювати свою позицію. Але, наскільки я пам'ятаю, мама казала, що з моменту Помаранчевої революції вона більше слідкувала за політикою. У 2013 році, коли я вперше попала в лікарню, пам'ятаю, тато постійно «сидів в телефоні», бо він читав новини про Майдан».

Юлія також пам’ятає, що у лікарняній кімнаті відпочинку теж постійно працював телевізор. І якщо спочатку зазвичай грав музичний канал М1, то згодом уся увага теж переключилася на новини.

«Медсестри говорили про анексію Криму, яка відбулася фактично онлайн - у нас на очах. А у мене просто в голові не вкладалося ( і досі не вкладається) як це можливо? Прийти, забрати і сказати, що це нормально, що таке має бути!» - емоційно каже Юлія.

Тільки через кілька років, напевно, у 2019 чи 2020, Юлія почала усвідомлювати, що надовго покинула Донецьк і, хто знає, чи може взагалі колись повернутися додому. Пошук свого місця та свого простору стало найважливішим питанням для молодої мисткині. Бо шукати баланс між втраченим своїм та надбаним чужим, як й між минулим та сьогоденням, справа нелегка. 

«Я ніколи раніше не була на Галичині, тому мені спочатку все було дивним: традиції, ментальність, навіть мовлення. Інколи болючим. Я намагалася говорити літературною українською, яку вчила у школі, а, бувало, чуючи це, до мене зверталися нарочито галицьким діалектом, негативно коментуючи мою присутність тут. Мені не забували нагадувати про акцент, хоча, не думаю, що я аж так погано говорила», - згадує перші роки на новому місці Юлія.

Творчість як провідник

Опинившися на Львівщині, Юлія не кинула малювати. Вступила до Львівського вищого професійного художнього училища на напрямок вітражу — саме там були місця, на які могли взяти вступників вже після початку навчального року. Потім Юлія отримала вищу освіту в Українській академії друкарства.

Перша виставка, на якій були роботи молодої художниці, відбулася у 2017 році у Києві. Вона називалася «З Україною в серці», експонували там свої роботи понад два десятки митців із Донеччини та Луганщини. Це був живопис і графіка, який створили як до початку бойових дій, так і вже нові роботи, в яких митці осмислювали війну, образ донецького степу, пам’ять про тимчасово окуповані міста та спогади про дім.

«Там я зустріла багато цікавих людей. Дякуючи волонтерці Ользі Климко та письменниці Світлані Пиркало, я взагалі потрапила на цю виставку, зробила цей найважчий перший крок. Подальші, думаю, були набагато легші, - каже Юлія. — На виставці було кілька моїх олійних акварелей — про самотність, перебування у просторі, спілкування з простором. Це часто прослідковується в моїх роботах: особистість, її оточення, емоції, вплив простору на людину, і як людина впливає на це оточення».

Потім роботи Юлії Макарової виставлялися у різних областях України, були у Лондоні, Греції та Німеччині. Дещо було вже після повномасштабного вторгнення. Юля каже, що світ відкривав українських митців у такий сумний спосіб, через війну.

Книжкова мрія дитинства

В Українській академії друкарства Юлія вступила на кафедру книжкової ілюстрації. Вона зізнається, що книжкова ілюстрація була їй цікава ще зі школи, коли вона почала активно дивитися блоги митців з різних країн.

«Одна з блогерок позиціонувала себе як книжкова ілюстраторка, і вивчаючи її блог, я подумала: крім малювання я особливо більше нічого робити не вмію, картини навряд чи забезпечать моє життя, а ілюстратор звучить непогано. І так сталося, що це дуже дитяче рішення втілилося, - каже художниця. — У мене вже є одна книжка видавництва Ранок, яка називається «Корисні казки про фінанси». Вона для дітей початкової школи про фінансову грамотність. Також я працювала над ілюструванням навчальних посібників для програми з надолуження освітніх втрат за підтримки ЮНІСЕФ. Доводилося малювати для підручників, робочих зошитів для дітей. Тобто, по суті, це 50 яблук, 10 котів і одного дідуся, який їде на півні. Але й це має хтось красиво робити, щоб у дітей був настрій рахувати, дивитися, читати, писати».

Художниця зізнається, що хотіла б продовжити роботу над книжками, оскільки книжка -  це дуже цікава річ за своєю структурою, особливо якщо йдеться про паперову книжку.

«Те, яка вона за розміром, як людина гортає сторінки, як її погляд подорожує по сторінках - усе це можна використовувати для того, щоб підсилити історію, яка вже є. Тут і потрібен художник зі своїми ідеями, - розповідає Юлія.-  На жаль, зараз видавнича справа в Україні в жахливому становищі через атаки на склади та виробництва. В одному тільки Харкові під час удару згоріло вісім мільйонів книжок. Це просто немислимо, це не вкладається в голові. Тому я хочу попросити читачів підтримати українську книжкову індустрію — купувати українські книжки!»

А ще Юлія думає, що хотіла б проілюструвати якусь гарну книжку про Донецьк, наприклад, про історію міста. Або яскраву, з гумором написану книгу пригод для середнього шкільного віку — про довоєнне життя донецького підлітка, згадуючи, власне своє життя і своє дитинство.

«Усі ці стереотипи про мешканців сходу країни вже давно мали б піти у забуття. Так, звісно, не всі люди досі звинувачують чи зневажають тих, кого війна торкнулася першими, але мені б хотілося через масову дитячу літературу донести саме щось позитивне та цікаве. Щоб не всупереч, а урівноважити, зробити нас зрозумілими, знайомими, цікавими», - каже Юлія.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”/SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України”/SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Єлизавєта Гончарова